Читати книгу - "«Ілюстрована Історія України»"

князя до князя київський, найстарший престіл княжий—чи має він іти від батька до сина, чи від старшого брата до молодшого, а по молодших братах уже до старших братаничів. Раз у раз підіймали ся за се війни, кріваві, руїнні, що дуже смутили громадянство, і воно нарікало на князів, що вони не пильнують Руської землї, самі наводять на неї ворогів в своїх усобицях—особливо орду половецьку. Пробувало громадянство князів опамятати, та вони не слухали, бороли ся далї завзято. Але те що удавало ся їх дідам: „зібрати землю Руську", де далї то слабше удавало ся навіть найбільш рухливим і здатним споміж них. Ярославу не вдало ся вже зібрати цїлої батьківщини, бо в Полоцьку остояла ся династія Ізяслава. Від Ярослава пішло вже цілих пять родів.

30. Ярославичі

Так як і його батько, Ярослав, позбиравши землі Руської держави, потім роздав їх своїм синам. Смерть не застала його неспідівано, мав змогу розпоря-дити все перед смертю, але нічого більше не умів зробити, як віддати Київ від разу старшому синови, Ізяславу, а улюбленцеви свому, Всеволоду, побажав, аби й йому довело ся бути київським князем, але законною дорогою, а не насильством. Поділив землї між синами і наказував їм жити згідливе, як годить ся синам одного батька й матери, та слухати ся старшого брата.

Де далі тим більше ставало князів: число їх зростало на десятки й сотні, і все більше дробили ся княжі волости. Теперішні князі вже стидали ся так різати свою братию, як Володимир або Святополк: з поширеннєм християнських понять се здавало ся вже не гарним і безбожним, дозволеною вважала ся тільки війна, смерть в бою. Труднїйше ставало викорінювати князів також тому, що вони знаходили собі захист і поміч в своїй землі, у своєї громади. Проминули ті часи, як громада жила зовсім своїм житєм, сама собі правила ся і судила ся, відкупаючи ся від князів тільки даниною. Княжа вдасть, суд і управа їх мужів і намісників входила все глубше в житє громадянства, і не було від того спасення; отже й громадянство все більше мусіло цікавити ся княжими справами, переставало бути простим глядачем княжих війн та перемін князів на своїм княжім престолі, хотіло взагалі як найменьше мати таких перемін, бажало мати свою окрему княжу сімю, яка б пильнувала землі, дбала про громаду і про її бажання. Через се уступало ся за князїв з такої сімї, яку вже вважало за свою освоєну, боронило їх скільки сил ставало, не давало иньшим князям їх вигонити, щоб не було нових усобиць і зміни порядків. А слідом за тим давня держава Руська рішучо і безповоротно мусіла ділити ся на окремі землї, під управою своїх княжих родів, династій, що тільки по імени своїм старшим признавали київського князя, а властиво жили й правили зовсім самостійно і незалежно від нього.

Ярославові сини і внуки ще не розуміли ясно. куди воно йде, і з цїлої сили силкували ся позабирати землї від братів і иньшої рідні та зєднати у одно. Старший Ярославович Ізяслав, що дістав Київ по батьку, не був на стільки проворний та вмілий, щоб взяти се дїло на себе; тому спочатку три старші брати: київський Ізяслав, як найстарший, чернигівський Святослав, мабуть найбільш енергічний і здібний між ннди. та переяславський Всеволод, хитрий і витрівалий, — спільними силами заходили ся загарбувати волости, відбираючи від молодших та слабших братів та братаничів. Та як позабирали від иньших, тоді і між ними самими почала ся боротьба. Пригода виявила, як не сильно сидить Ізяслав у власній своїй волости, і розбудила у Святослава та Всеволода охоту висадити його та поділити ся собі його землями.

Пригода вийшла з степу. На місце Печенїгів, як я вже сказав, в наші степи прийшла орда Торків. Але се була орда слабка і на неї натискала ззаду ііньша, Половецька, що скоро розгромила Торків і в 1060-х соках присунула ся до українських осель. Вже 1062 р вона напала на Переяславщину і погромила Всеволода, а в 1068 р. прийшла знов. Всеволод, по шкоді мудрий, сим разом закликав братів в поміч; пішли всї разом на Половців, але ті таки їх побили і почали грабити українські землї по обох боках Днїпра. Київські люде, що ходили Всеволодови в поміч, прибігши з нещасливої битви, скликали на торговищі віче і постановили йти знову на Половців, що почали грабувати їх землю. Післали до князя свого Ізяслава, аби дав їм коней і зброї підуть на Половців. Але Ізяслав не згодив ся: мабуть бояв ся, що люде збунтують ся на нього, бо й так мабуть були на нього сердиті і чимало їх сиділо тоді поарештованих у княжім „порубі" (вязницї). Коли на вічу сказали, що князь зброї не дає, підняло ся велике невдоволеннє на нього і на його помічника, тисяцького Коснячка (тисяцькии був начальникові міста, найстаршим по князеви). Одні пішли сварити ся з Косііячком. иньші побігли розбивати княжі вязницї та виручати своїх громадян, иньші знов на княжий двір та тут почали переговорювати ся з князем і боярами. В Київі сидів тоді в неволї полоцький князь Всеслав. внук Ізяслава, сина Рогнїди. звісний як харак. терник і чудодій. Розгнївані на свого князя, Кияне почали вже пого-воріовати, що краще б їм поставити собі князем Всеслава. Почувши се бояре Ізяславові почали йоли радити, аби післав кого забити Всеслава, щоб справді не поставили його князем. Та Ізяслав побояв ся гріха. А люде, не добивши ся нічого від князя, справді кинули ся поруб розбивати та Всеслава визволяти. Побачивши се, Ізяслав кинув ся тїкати, а люде, визволивши Всеслава, поставили його посеред княжого двора й окликали своїм князем. Всеслав став князем у Київі— але не на довго. Ізяслав пошукав помочи у свого швагра князя польського Болеслава і з ним прийшов на весну. Кияне з Всеславом пішли їм на зустріч оружно. Та несподївано Всеслав в ночи втік з київського табору в свої полоцькі краї—не схотів рискувати за для київського стола, і так зіставив Киян. В нашім славнім Слові о гіо.іку Ігоревім зістала ся пісня про сю пригоду: Всеслав князь людям суди судив, Князям городи рядив, А сам в ночи вовком ходив, З Київа до півнів до Тмутороканя забігав, Великому Хорсови (сонцю) вовком путь перебігав. В Полоцьку йому заутреню у святої Софії звони. пі Він у Київі зачув ті дзвони. К.іюками спер ся він о конї, скочив він ік Київу І діткнув ся