Читати книгу - "Контрольний укол"

— Тебе куди відвезти?

— Дякую, я, мабуть, пройдуся по магазинах, тут поряд.

— Не ображайся, Людмилонько, моя солодка квітонько! — несподівано просюсюкав наш солідний завідувач.

— Добре, бувай.

— Бувай.

І знову — поцілунок.

Ми покривуляли по місту, поки, нарешті, не зупинилися, і я не почув характерний скрип залізних воріт. Віктор Тихонович загнав машину в гараж, трохи попорпався, і двері знову заскрипіли, вже зачиняючись. Останній раз прогримів замок — залізним по залізному — і все стихло. Я ще трохи полежав нерухомо, потім почав виповзати зі своєї схованки. Була суцільна темрява, я нічого не бачив. Всівся на заднє сидіння, солодко потягуючись і розминаючи суглоби, що затерпли. Оце так ушелепався в халепу! І знадобилася ж дурневі та злощасна історія хвороби! До речі, де вона? Я нахилився і помацав рукою по передніх сидіннях. Її, безсумнівно, там вже не було! Стільки страждань, сорому, а результат — нуль! Хоча дещо нове для себе я все ж таки дізнався. Ну а як же мені звідси вибратися? Невже доведеться нидіти тут до ранку? Очі вже трохи звикли до темені, і тепер білою рамкою виділявся дверний отвір. Я навпомацки пробрався до нього, посмикав за двері. Зовні застукав навісний замок. Все. Самому звідси не вибратися.

«Розташовуйтеся, Василю Васильовичу, — сказав я до себе ласкаво-знущальним тоном. — Відчувайте себе як вдома. Часу у Вас — досхочу!»

Я, звичайно, бравував, але на душі було, чесно кажучи, тоскно.

— Гаразд, зараз що-небудь придумаємо. Повинно ж тут бути якесь світло.

Як я і припускав, вимикач розміщувався біля дверей.

— Ну ось! — радісно сказав я і клацнув ним.

Але дива не відбулося, світліше в гаражі не стало. Трохи вище за вимикач виднівся електричний лічильник. У мене вистачило розуму підкрутити пробки, і гараж нарешті освітився. Стало світліше й на душі. Треба віддати належне акуратності шефа, тут панував повний порядок. На полицях, прибитих вздовж стін, були розкладені запчастини, інструменти і все необхідне автолюбителю. Під машиною була, обкладена кахляною плиткою, оглядова яма, трохи далі — люк, що вів у підвал. А біля задньої стіни стояла стара тристулкова шафа.

«Зберігає там, мабуть, робочий одяг», — подумав я, відчиняючи дверці. І очманів! Вся шафа була забита коробками з медикаментами. Адже це — гуманітарна допомога! Ось про які ліки говорив шеф. Вони хоч і були з терміном придатності, що вже закінчується, але дефіцитні, такі, що мають попит. І коштує це, напевно, чималих грошей.

У моїй голові якось через силу укладалося те, що я дізнався сьогодні про Віктора Тихоновича Шерстюка. З одного боку — висококласний фахівець, добра, чуйна людина, а з іншого — злодій, хабарник. А чи винен він у цьому? Я не знав відповіді на це питання.

У кожної людини в душі є свій моральний стрижень, який не дозволяє людині гнутися далі під тяжкістю життєвих обставин. Як глибоко він розташований? До якої межі дозволяє чоловік собі занепадати? Це залежить від нього самого. Чи міг Віктор Тихонович піти на підступні вбивства, чи цього не дозволить незламна криця його стрижня? Знову питання без відповідей.

А втім, для мене зараз головнішими були питання про мене самого. Як вибратися звідси? Як протриматися до ранку? Відверто кажучи, після роботи дуже хотілося і їсти, і пити, і… навпаки. Я спустився в підвал, увімкнувши заздалегідь там світло. Тут теж було все до ладу. Загородки для картоплі, овочів. На полицях стояла законсервована продукція. Погляд вихопив ящик з яблуками. Класно! Значить, з голоду не помру і не доведеться відкривати зубами трилітрові банки з помідорами. Пісок, заготовлений, мабуть, для моркви, довелося тут же використати не за прямим призначенням. Жити стало веселіше і не так безвихідно, як здавалося спочатку.

У бардачку машини я виявив «Керівництво з експлуатації автомобіля» і почав його ретельно вивчати, похрумкуючи соковитими яблуками. Може, і в мене колись буде така ж машина або навіть крутіша. Потім черга дійшла і до «Атласу автомобільних доріг». А відтак, прийнявши позу нерозумного ембріона, я заснув на задньому сидінні. Прокинувся від холоду і від… тиші. Так незвично було, що не ляскали двері і не брязкали чайники. Мій годинник показував чверть на сьому. Оце так даю хропака! І хоч тіло нило від не зовсім зручного ліжка, проте я непогано виспався. А о котрій же з'явиться шеф? Мабуть, на початку восьмої. Треба вже готуватися. Я вийшов з машини, пострибав, помахав руками для зігрівання. Спустився в підвал до рятівного піску. Потому огледівся навколо замів, усі сліди свого перебування. І коли загримів замок на воротах, я вже лежав на своєму звичному місці, запакований і готовий до транспортування за місцем призначення.

«Аби тільки мене не виявили!» — благав я Бога.

Віктор Тихонович заїхав додому за дружиною, і вони попрямували в лікарню. Їхали в основному мовчки, лише зрідка перекидаючись незначними фразами.

Коли вони вийшли з машини, я ще почекав деякий час та вибрався нарешті на свободу. І поспішив геть від злощасного притулку — на роботу, на роботу!

Першим у відділенні мене побачив Ігор. Він аж присвистнув від здивування.

— Привіт, Василю Васильовичу! Ти що, проспав?

— Привіт, а що я запізнився?