Читати книжки он-лайн » Публіцистика 📰🎙️💬 » Дівчата зрізають коси. Книга спогадів

Читати книгу - "Дівчата зрізають коси. Книга спогадів"

146
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 24 25 26 ... 75
Перейти на сторінку:
начальником штабу батальйону став В’ячеслав Власенко — «Філін». Почали формувати штат. Я потрапила у розвідвзвод. Нашу групу з шести осіб готували як агентурну розвідку. В перших числах липня ми поїхали в район щойно звільненого Слов’янська. Там буквально доба пройшла після звільнення, скрізь міни ще були, в «зеленку» було страшно ходити, щоб не підірватися. В туалет і то не можна було нормально сходити — хлопці ставали колом спиною до нас, і нам доводилось просто на асфальт справляти… Що вразило у Слов’янську — тиша. Побита техніка, зірвані дроти, будинки розбиті, й людей немає. Їдеш — і холодок по спині…

В Артемівськ ми їхали зі спущеними запобіжниками, автомати у вікна виставлені — готувалися до будь-якої ситуації. Приїхали, розмістились. Була інформація, що в містечку поряд — у Часовому Ярі — є дитячий табір, і там база терористів. Нас, 12 осіб, переодягли в цивільне. І знову-таки, Бог любить, мабуть, не лише дітей, а й дурнів теж, бо… Хтось вигадав приїхати в маленьке містечко, де всі один одного знають (дванадцятеро людей!), типу шукати собі квартиру! Це був дебілізм. Але, тим не менш, ми приїхали в місто, розбилися на групи, довго ходили, намагалися з’ясувати обстановку, зібрати інформацію. Бачили якихось підозрілих осіб, і місцеві на нас дивилися з підозрою. Потім зайшла вже перша штурмова рота, місто зачистили, і той дитячий табір теж.



Наступною точкою, куди ми поїхали, стала Попасна. Тоді було кілька спроб зайти в місто. Там багато чого в мене було вперше. Я вперше почула звук «Града». Були вбиті побратими. Попасну ми теж мали відпрацювати «по гражданці». І знову — «геніальний» план. Ми з Машею-«Масянею» мали поїхати в цивільному одязі, в неї — пістолет, у мене — граната в кишені. Виїхали з Артемівська. Дороги перекриті повністю, на блокпостах не пропускають, бо працює артилерія. А ми такі «розумні»… «Ми — розвідка «Донбасу», їдемо перевіряти», — і так на кожному нашому блокпості: хлопці дзвонили нашим, уточнювали і пропускали. «Суперсекретно» все було.



І от крайній блокпост. Село, чути, як артилерія працює, стоять жінки з чоловіком. Ми пригальмовуємо біля них, типу шукаємо брата, який поїхав на закупи. Вони нас питають: «Ви звідки?» — «З Красноармійська, але в Бахмуті нас тормознули, не пропускають». А вони: «Ой, діточки-діточки, війна почалась». І бабуся, одна з них, сідає до нас у машину, щоб ми її підвезли, і по дорозі розповідає нам, що та як — що стріляють, що артилерія працює… Наша мета була перевірити, чи цілий міст поблизу Попасної. Під’їхали до блокпоста, а там уже бойовики. Бетонні плити, чоловік стоїть, під’їжджаємо ближче, вже метрів 200 залишається, бачу другого, з кулеметом, і дуло розвернуте в наш бік. Не знаю як, але задню швидкість я, здається, до ста розігнала — так ми тікали. Вони почали стріляти. Бабуся, та навіть збагнути не встигла, що сталося. Ми почали обговорювати швидко, що робити. Бабуся чує те все, розуміє, що ми ніякого не брата приїхали шукати, сидить зеленіє, синіє, блідне. А коли я, про всяк випадок, дістала з кишені гранату, бабуся просто вистрибнула з машини.



Вирішили їхати в це село придорожнє (воно так, ніби в балці лежало) і там цивільних розпитувати. Спускаємось туди. Вийшло троє з кущів: у одного автомат на грудях, ще в одного гвинтівка — снайперська група бойовиків. Нас урятувало, що машина була не військова, з білими номерними знаками. Тікали звідти знову швидко. За нами поїхала машина — темного кольору «Жигулі», вони вискочили десь із посадки і буквально летіли за нами. Дорога вже була побита добре «градами», розігнатися було важко, але ми мчали з усіх сил. І «хвіст» від нас відірвався вже неподалік від нашого блокпоста. Так ми з’ясували, де могли чекати засідки на наших хлопців. А що міст таки цілий, дізналися просто від якогось дядька на велосипеді — місцевого мешканця.



Наступного дня ми знову поїхали, цього разу вже по формі, в район Комишувахи подивитися, що з тамтешнім блокпостом сєпарів — стоять вони там ще чи ні, бо їх кілька разів вибивали звідти. Під’їхали до блокпоста, усього нас було восьмеро. Помітили людей вдалині, передали своїм. Перша штурмова рота наша тоді відпрацьовувала Комишуваху, а це було кілометрів за 9 від нас. А тут — рух з боку Попасної. Їде зерновоз, справа сидить людина у військовій формі, за ним «Daewoo» їде — на нас. Ми відкрили вогонь, водій зерновоза був убитий. Той, хто сидів біля нього, вистрибнув з машини і втік. Так само розстріляли і «Daewoo». Вона виявилась під зав’язку забита зброєю, ми її забрали. Люди з неї, швидше за все, теж утекли, в них був час на це. Одного з них наші взяли в полон, почали допитувати. Він сказав, що вони їхали ставити засідку: планували перегородити дорогу зерновозом, а за ним мала сховатись легковушка зі зброєю. Було цікаво поговорити з першим полоненим: хто ж ти такий? Наче ж такий самий, як я — говоримо однаково, така сама жива істота — в чому ж прикол? Навіщо ти почав воювати і носиш якийсь дурний шеврон «ЛНР»?



Далі я брала участь у зачистці Попасної. Я застрягла в полі — спалила зчеплення машини. Заходимо в Попасну через залізничний переїзд. Хтось із учасників операції вже зайшов, частина ще ні. На в’їзді нас обстріляли. Нас у машині сиділо троє — я, «Масяня» і «Нерв». Вистрибнули з машини. Хаотична перестрілка почалась. Стріляла кудись навмання просто, і раптом з дерева щось впало. Потім дехто говорив, що збили «кукушку» — стрілка, який сидів там у засідці.

1 ... 24 25 26 ... 75
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дівчата зрізають коси. Книга спогадів», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Дівчата зрізають коси. Книга спогадів"