Читати книгу - "Одіссея найкращого сищика республіки"

що я скривився. У мене перед очима стояла хатка в степу, стіл із валізою грошей, забрьоханих кров’ю, і тіла мертвих охоронців, які не витримали спокуси.

— Ви дорослі люди. Може, й не варто вас попереджати, але чи замислювалися ви, що вас чекає, якщо скарби буде знайдено?

— Звісно, Іване Карповичу! Нас чекає важка й цікава робота — розбудова своїх справ! Кожен із нас знає, на що витратить гроші! Всі плани вже розписані до рубля! — у захваті сказав Ілля.

— А чи готові ви до спокус, які чаять у собі скарби?

— Ви про що? — вони щиро здивувалися.

— Гроші, особливо великі, — як та сокира, що збиває компас. Вони дуже впливають на людей, примушують їх робити неочікувані вчинки. Поліцейські стражі, які могли забрати собі сорок тисяч рублів на трьох, перестріляли один одного, бо кожен подумав, що може забрати все і не ділитися. Вони не були дурнями, але гроші засліпили їх і штовхнули на смерть.

— Іване Карповичу, ми знаємо ціну грошей і звикли до них, — запевнив Ілля. — Кожен із нас тримав у руках досить великі суми грошей, щоправда, чужих. До того ж ми — товариші, ми не дозволимо жадібності задурити нам голову.

— Ні, — рішуче і впевнено сказали всі хлопці.

— Що ж, добре, коли так. Я пристаю на вашу пропозицію, але нагадую: якщо мене викликають, я муситиму одразу вас залишити.

— Добре. Нам важливо, щоб ви завтра проїхалися вулицями Єлисаветграда на чолі нашої експедиції. Щоб усі знали, що найкращий сищик імперії з нами! — урочисто промовив Ілля.

— Пропоную підняти чарки за успіх нашої справи, — сказав Лісімах.

Хлопці підхопилися, виставляли чарки, пляшки з коньяком, закуски.

— А що за ім’я — Лісімах? — спитав я вченого.

— Давньогрецьке. Так звали кількох другорядних філософів і одного полководця, що боровся за спадок Александра Македонського. Мій батько був людиною неосвіченою, але дуже любив читати, особливо історичні книжки. Набрав звідти імен — мені і ще шістьом дітям. Клеопатра, Селевк, Помпей, Антигона, Одіссей і Солон — царі, мудреці, герої міфів. Уявляєте, як із нас сміялися в школі та на вулиці? Колись я дуже мріяв про просте ім’я на кшталт Володимира чи Ігоря, але потім звик. Лісімах — то Лісімах. — Він підняв чарку. — Що ж, друзі. Зібралася хороша команда, яка після приєднання Івана Карповича стала просто чудовою. Успіх не звалиться на нас нізвідки, ми вже доклали багато зусиль, попереду кілька днів важкої роботи, але ми виконаємо свій план і досягнемо мрії. Тож вип’ємо за те, щоб доля не оминула нас і паралатівський царський курган став першим кроком для здійснення наших мрій!

Усі почаркувалися і випили до дна. Після третього тосту стали збиратися, бо завтра о шостій мусили виїжджати. Хлопці були серйозні й дисципліновані, за пиятикою не забували про справу, і це мені подобалося. Ілля відвіз мене до готелю. Дорогою розповів, що вже найняв артіль землекопів з-під Брянська, щоб не залежати під паралатівських мужиків. Куплено реманент, навантажено вози, все розплановано і готово.

— Іване Карповичу, кожен компаньйон досягнув успіхів у справі, якою займається. До пошуків скарбів ми підготувалися ідеально, — запевнив Ілля. Він весь був у мріях, розповів, що хоче відкрити свій цех, а потім і завод, який стане гідним конкурентом товариства Ельворті. Мені подобалося, що людина горить своєю справою. Я теж колись горів, а зараз лише хотів побачити своїх дівчат, які були так далеко.

Побачив уві сні, прокинувся — ще темно було, одягнувся, перевірив зброю і вийшов із готелю. Портьє проінструктували, куди надсилати мені телеграму. Пройшовся ще порожніми вулицями до площі біля театру, де збиралися компаньйони. Побачив навантажені вози, а біля них копачів із лопатами. Вийшли і хлопці, одягнені якось чудернацько: штани іноземного фасону, шкіряні жилетки, теплі клітчаті сорочки, квітчасті хустки на шиях, широкополі капелюхи на головах. Усі озброєні револьверами системи Кольта, які тримали в кобурах. Я привітався і трохи відійшов, хлопці ж почали перевіряти, чи нічого не забули.

— Правда, смішні? — почув я жіночий голос. Здивовано озирнувся й побачив поруч дівчину, одягнену так само, як і хлопці. Штани, широкий ремінь із пряжкою та кобурою, сорочка, безрукавка, хустка, капелюх, з-під якого вибивається красиве світле волосся. Вона вправно сиділа в дамському сідлі й тримала повід іще одного коня. — Мене звати Агнешка. — Вона подала руку.

— Іван Карпович. — Я елегантно поцілував її. Приємна, ніжна шкіра, від якої трохи паморочилося. Жінки, жінки! Аж зрадів, бо якщо так реагував на жіночу шкіру, значить, не такий старий, як здавалося.

— Та я знаю, хто ви. Всі тільки й балакають про найкращого сищика імперії, що знайшов доньку інженера Бойда. Я читаю ваші пригоди. — Агнешка засміялася і показала книжку моїх пригод під час армійської служби у Туркестані. Книжка була подарункова, з товстою обкладинкою і багатьма малюнками. На обкладинці я сидів у двоколісному візку, що його в тих місцях звуть арбою. В арбу впряжені тигр і албаста — дика лісова людина, яку я в тих пригодах переміг. — Оце взяла в дорогу.

— Ви теж їдете з нами? — здивувався я. Якось незвично було бачити дівчину у штанях. Таке з відомих мені жінок полюбляла лише Афродіта Клейнміхель. Щоправда, чарівна Афа любила аероплани, а не коней.

— Так. Брат, Кшиштоф, був проти, але я переконала, щоб мене взяли. Одяг купувала сама, за заощаджені кишенькові гроші.

— Одяг якийсь дивний, — сказав я. Давненько, ще коли служив філером у охоронному