Читати книгу - "Пригоди. Подорожі. Фантастика - 85"

закінчувалися далеко за північ. Чойжил дуже любив згадувати місця і людей своєї юності. Період життя в Хатгалі він описав у ліричній повісті “Ранок над озером”. Я прочитав цей поетичний твір, і мені дуже захотілося побувати в місцях, зв’язаних з подіями нашої юності. І ось нарешті така поїздка відбулася.

З Улан-Батора ми виїхали весняним ранком. Газик швидко мчав по сірому асфальтованому шосе на північ. Степ і сопки вже заврунились, але тьмяна торішня трава ще вкривала бурими плямами степ. Над головою, синіло безкрає небо. Весна була в розпалі.

Коли газик, ревучи, піднявся на гірський перевал, водій зупинив машину біля обо — купи каміння, складеній на найвищій точці перевалу. В цих місцях досі збереглися культові спорудження на честь гірських духів.

З місця, де ми зупинилися, відкривався чудовий краєвид. Зміїлася дорога вниз. Усе довкола було в полоні світла. Далекі гори здавалися синювато-сизими, близькі — жовто-зеленими. Та досить було звідкілясь набігти хмаринці, як красота гір відразу ставала похмурою і дикою.

Через кілька годин ми побачили друге після Улан-Батора місто — Дархан. У перекладі з монгольської це слово означає “коваль”. На старих картах його не побачиш, виросло воно вже в недавні часи. Легкий шерхіт зеленого листя в цьому місті для нас був приємною несподіванкою. Монголія — країна степова, і, проживши в ній багато років, поступово відвикаєш від шелесту листя. А в Улан-Баторі дерева ще не розпустилися, столиця розташована набагато вище Дархана і вкривається зеленню пізніше. Десятки тисяч саджанців висадили в місті ревсомольці. Дерева підросли і тепер тішать око молодим мешканцям молодого міста.

У центрі міста стоїть красивий будинок — молодіжний театр. Промислові підприємства винесено далеко від житлових масивів. Про Дархан можна говорити і як про місто, де яскраво проявилася дійовість співдружності країн соціалістичного табору. З допомогою СРСР побудовано і вступили до ладу ТЕЦ, домобудівний комбінат, керамзитовий і комбікормовий заводи, елеватор, харчокомбінат. Овчинно-шубна фабрика — з допомогою Болгарії. Завод по виробництву вапна та силікатної цегли — Польщі. М’ясокомбінат — Угорщини. Цементний завод — Чехословаччини.

А за 70 кілометрів від міста зводиться селище шахтарів Шарин-Гол. Незабаром вугілля з потужного Шарин-Гольського розрізу піде на ТЕЦ та підприємства Дархана, Ерденета, Улан-Батора.

85 процентів жителів Дархана — молодь, яка майже вся вчиться. Місту потрібні кваліфіковані робітники, інженери, представники нових робітничих професій.

Багато факторів сприяли швидкому зростанню міста. Але головним дарханці вважають те, що в місті на практиці реалізується положення Комплексної програми соціалістичної економічної інтеграції, основаної на дружбі та співробітництві братніх країн.

У Дархана є молодший брат — Ерденет, місто, яке зовсім недавно виросло в степу неподалік від гори Ерденетийн-Обо, що означає “Гора скарбів”. Ім’я місту дала ця гора, життя — величезні запаси мідно-молібденової руди, а славу — гігантські масштаби соціалістичного будівництва. До міста ми приїхали пізно ввечері.

А вранці при чудовій погоді вже стояли на горі скарбів, звідки відкривалася велична панорама комбінату. Залиті ранковим сонцем красиві зеленувато-бірюзового кольору промислові корпуси гармонійно поєднувалися з навколишнім ландшафтом. На горі відкритим способом добувають і відправляють па комбінат мідно-молібденову руду. Тут ми й познайомилися з дуже цікавою людиною, Героєм Соціалістичної праці СРСР Петром Сергійовичем Іванченком. Одним з перших приїхав він сюди передавати свій великий досвід із Красноярського краю, де працював на Сорському молібденовому комбінаті.

— Починали все з нуля, — сказав Петро Сергійович. Спершу я був екскаваторником, тепер — механік. Спеціальності машиніста екскаватора навчив двох монгольських друзів — Ж. Ажима і Б. Далхжава. Я радий, що вони стали передовиками виробництва, переможцями соцзмагання.

Ми оглянули юне місто, подивилися новий краєзнавчий музей, ознайомилися з його експонатами, послухали цікаві старовинні легенди про багатство гори скарбів. Згадали при цьому й про людей, котрі приїхали сюди з різних кінців Народної Монголії та Радянського Союзу, щоб легенди зробити дійсністю.

Продовжуючи подорож, ми виїхали на Булганський тракт. Дорога вела вниз долиною правої притоки Селенги. Віддалік паслися череди корів, табуни коней, на фоні степів сіріли плями овечих отар. Зустрілась одинока юрта, через десяток кілометрів — ще одна. Поки їдемо по території Булганського аймака, Чойжил розповідає про людей, які прославили цей край.

— У цьому аймаці народилися народний герой Хатан-батор Максаржав, перший монгольський льотчик Ч. Шагдарсурен, перші герої МНР Л. Ландар, С. Лхагвадорж, Ж. Нехіт, перші Герої Праці Д. Даважав, З. Очир, Ц. Амгалан, а всього шістнадцять героїв. А тепер і космонавт додався до цієї славної плеяди. Теж родом з цих місць.

В Улан-Баторі я був присутній на зустрічі першого льотчика-космонавта МНР з монгольськими письменниками. Який же він, Герой Радянського Союзу, Герой МНР, льотчик-космонавт Жугдердемідийн Гуррагча? Виявилось — простий земний хлопець з чарівною гагарінською усмішкою. Недаром монголи називають його “наш Гагарін”. Спокійний і привітний, рівний і дружелюбний, він справді схожий на першого космонавта планети. Запам’яталися тоді його слова: “Нашу планету порівнюють з космічним кораблем, і хочеться звернутися до всіх народів: бережіть нашу землю, щоб залишити її нащадкам мирною і квітучою”.

Подолавши гірський перевал, ми в’їхали в долину Селенги. Гори в цьому місці розходяться, утворюючи широку улоговину. Так само велично несе свої води красуня Селенга. Згори вона схожа на сріблясто-голубу стрічку. Її води світяться під яскравими променями сонця. Стрімко пробігши улоговину, річка ховається у вузьке міжгір’я. Там, де раніше була переправа Гуртинтавілан, побудували новий залізобетонний міст. Петляючи між горбами, спускаємося до моста. Його легка і водночас міцна конструкція прекрасно вписалася в мальовничі береги Селенги. Чойжил сказав, що це один з найбільших мостів Монголії.

У басейні річки Селенги, там, де ми колись брели по бездоріжжю, провалюючись у сніг, тепер сіножаті цілинного держгоспу імені народного героя Максаржава. Держгосп молодий, але на цілинних землях устиг освоїтися по-справжньому. Три роки підряд господарство тримає перше місце по урожайності і по приросту поголів’я худоби.

Позаду лишилась Намнанулу з її плоскими вершинами, а попереду вже виднілися зубчасті пасма Халзан-Бургеду. Звернули з дороги і їхали ледве помітним путівцем. Незабаром закінчився й путівець: газик застрибав по грудках. Чойжил зупинив машину. “Тут”, — упевнено сказав він.

Ми вийшли з машини. Перед нами розкинулася широка тераса гірської долини, поросла молодою травою. Приблизно на цьому місці колись стояв майхан скотарів. У голові промайнули з найдрібнішими подробицями події, зв’язані з дуже сильним раннім снігопадом 1947 року. Що сталося б тоді з нами, якби не зустріли монголів?

Їдемо далі. Біля підніжжя гори Іх-Тунел-улу, де того пам’яткого року ми повільно тяглися на яках, пробираючись засніженою дорогою в Хатгал, виріс