Читати книгу - "Жозеф Фуше. Портрет політичного діяча"

найменшу розкіш, ба навіть тільки стояв біля неї, того вважали за «mauvais riche» (так казав Фуше), той уже був підозрілим; той, хто мав славу багатія, мусив тремтіти і труситись. А тепер знову тільки багатій міг тішитися славою. Настала щаслива й благословенна доба (як завжди під час безладдя) для грошоробів. Бо багатство переходило з рук до рук, спродувались маєтки — на цьому заробляли. Майно еміґрантів розпродували з аукціону — збагачувались і на цьому. В страчених відбирали майно — і тут не без шеляга. День у день падав курс асиґнацій, дика інфляційна лихоманка трусила країну — і це заробітки. На всьому можна було заробляти, коли маєш спритні загребущі руки і зв’язки з урядом. Але найщедрішим джерелом була війна. Ще 1791 року, на самому початку, кілька проноз (як і 1914 року) зробили відкриття, що й на людожерній війні, яка знищує цінності, теж можна мати прибутки, але тоді ще живі були Робесп’єр і Сен-Жюст — непідкупні, що безжально хапали «accapareurs»[21] за горлянку. Зате тепер, коли цього Катона — слава тобі господи! — страчено і ґільйотина іржавіє десь у коморі, спекулянти й армійські постачальники відчули для себе золоту пору. Тепер можна взятися постачати кепське взуття, та за добрі гроші, завдатками й реквізиціями щедро понапихати кишені. Звичайно, якщо постачання дадуть у твої руки. Тому для таких оборудок завжди потрібні певні посередники, яким цілком можна звіритись, а вони, маючи доступ до приймалень, пробиватимуть шлях, відкриваючи шахраям задні двері до стайні, пускаючи до найситіших ясел війни і держави.

Для таких-от гешефтів Жозеф Фуше тоді був ідеально придатний. Злидні неначе вимели все його республікан­ське сумління, ненависть до грошей він спокійнісінько закинув на горище — а напівголодного купити можна за безцінь. Крім того, в нього найкращі «зв’язки», він, коли хоче, може дістатись (як викажчик) у передпокої Барраса, президента Директорії. Отак, немов раптом переродившись, комуніст-радикал 1793 року, що прагнув по­всюдного випікання «хліба рівності», перетворився на довірника новоспеченого республіканського банкіра й за добрі відсотки почав опікуватись усіма його бажаннями та гешефтами. Наприклад, шахрай Енґерло, один з найнахабніших і найбезсоромніших грошоробів Республіки (Наполеон люто ненавидів його), постав перед тяжким звинуваченням: він удався до надто зухвалих спекуляцій і на постачаннях досхочу постачив власні кишені. А тепер йому загрожує процес, що забере купу грошей, а може, й голову. Що робить людина в такій ситуації (і тоді, й тепер)? Звертається до будь-кого, хто має міцні зв’язки «нагорі», політичний або особистий вплив і міг би «залагодити» дратливу справу. Отже, звернулися до Фуше, Баррасового викажчика, а той одразу намастив п’яти салом і побіг до Всевладного (листа опубліковано в його мемуарах) — і справді, нечисту справу м’яко й безболісно зведено нанівець. За це й залучає його Енґерло до армійських постав і до біржових оборудок. Але l’appétit vient en mangeant[22], 1797 року Фуше відкриває, що гроші тхнуть значно краще, ніж кров 1793 року, і завдяки своїм новим «зв’язкам» — з новітніми фінансистами й корумпованим урядом — засновує нове товариство постав для армії Шерера. Солдати бравого генерала воювали в поганеньких чоботях і замерзали в тонюсіньких шинелях, їх розбили на рівнинах Італії, та ось що переважило: компанія Фуше—Енґерло, а ймовірно й Баррас, мала з того величезні прибутки. Щезла відраза до «мерзенного й ганебного металу», про яку ще три роки тому повсюдно розводився ультраякобінець і суперкомуніст Фуше, забулися виливи ненависті проти «па­скудних багатіїв», забулося, що «добрий республіканець не потребує нічого, крім хліба, заліза й сорока екю на день»: тепер він урешті вирішує забагатіти й собі. Бо у вигнанні Фуше збагнув владу грошей і служить їй, як і будь-якій владі. Надто довго й тяжко поневірявся він на дні, зазнавав гидких упосліджень у намулі зневаги та злиднів — і тепер аж дметься, видираючись «нагору», в той світ, де за гроші купують могутність, а з могутності знову карбують гроші. Першу копальню на цьому найбагатющому родовищі вже вирито, зроблено перший крок на фантастичному шляху від мансарди на шостому поверсі до герцоґства, від безхліб’я до статку в двадцять мільйонів франків.

Тепер Фуше, остаточно позбувшись невтішного баласту революційних принципів, став меткішим і миттю знову вихопився на коня. Його приятель Баррас удався не тільки до непевних махінацій із грішми, а й до брудних політичних оборудок. Він тишком-нишком за герцоґський титул і грубу торбу грошей хотів продати Республіку Людовікові XVIII. Тут були на заваді тільки його сумлінні колеґи з республіканськими поглядами, як-от Карно, що й далі вірили в Республіку й не хотіли розуміти, що ідеали існують тільки на те, щоб на них наживатися. І в державному перевороті 18 фруктидора, що забрав від нього надокучливу варту, Баррасові, безперечно, чимало допоміг Фуше, роблячи потайні підкопи, бо тільки-но його компаньйон і захисник Баррас став необмеженим господарем Ради п’ятьох — оновленої Директорії, наш пітьмолюб миттю дотиснувся до нього, вимагаючи платні. Баррас мусить дати йому роботу — чи десь у війську, чи зробивши політиком: будь-де, доручити будь-що, аби лиш напхати кишені й вибратися з багаторічних злиднів. Баррас, уживавши цього чоловіка для своїх оборудок, навряд чи міг відмовити служникові, та все ж ім’я Фуше, ліонського ката, занадто відгонило смородом пролитої крові, щоб у медовий місяць реакції відкрито компрометувати себе з ним у Парижі. Отож Баррас спочатку послав Фуше представником уряду до війська в Італію, а потім у Батавську республіку до Голландії вести таємні переговори. Адже Баррас уже з досвіду знає, що Фуше — майстер потайної інтриґи, а невдовзі пересвідчиться в цьому й на власній шкурі.

Таким чином, 1798 року Фуше — посол Французької республіки, він уже знову на коні. Як колись за криваву місію, так тепер за дипломатію він береться з однаковим холодним завзяттям: надто в Голландії Фуше досягає бли­скавичного успіху. Вирісши на трагічному досвіді, визрівши за буремної доби, виховавшись у суворому горнилі злиднів, Фуше знову сповнений давньої діяльної моці, поєднавши її з новою обережністю. Незабаром верхи, ті новітні володарі, побачили: цей чоловік робитиме що завгодно, хилитиметься за вітром і скакатиме за гроші; догідливий перед вищими, нещадний до нижчих, це достеменний і вправний мореплавець серед збурених хвиль.