Читати книгу - "Вакансія для диктатора"

чайник і видав пронизливий свисток. «У мене такий теж був років двадцять тому, — згадав Ванін. — Навряд чи це її, певно, від батьків залишився...» Він опустив паперові пакетики до чашок, залив їх окропом, намагаючись зробити вигляд, що здійснює якусь таємничу відправу. Направду полковник терпіти не міг чай з пакетиків і забороняв своїм домашнім їх купувати, кажучи: «Це чайне сміття по всій фабриці позмітали разом з пилом та й пофасували. Хорошого чаю в пакетиках не буває!» Одначе тут він просто-таки чаклував. Потім налив у чарки коньяк — він віддавав перевагу вірменським сортам — і сказав проникливо:

— Прошу.

Вона раптом махнула рукою: більш як півкопи лиха не буде — і взяла посудину.

— З Богом, — сказав Ванін, хоча, при чому тут Бог, він і сам не пояснив би, потім вони випили ще раз, і він з награною душевністю, як і тоді в розмові з Неллі, біблійним змієм почав закрадатися жінці в душу. Але тепер справа пішла значно легше: одне діло, коли проти тебе — колишня чемпіонка з досвідом боротьби за виживання в збірних різного рівня, яка потім побула і депутатом, і керівником депутатської групи та парламентського комітету, а друге — вчителька з провінційної школи. Перша нікому не вірила й була навчена контролювати свої висловлювання, бо знала, які залаштункові ігри ведуться довкола, які відбуваються інтриги й зради, а друга була наївною і простодушною.

— Як же злодії увірвалися до вас? — дивлячись вчительці просто в зіниці, спитав досвідчений опер Ванін. — У вас такі бронедвері, танком вибивати треба...

— Чому ж увірвалися? — здивувалася та. — Я сама їх впустила. Я Юру давно знаю, ще з інституту.

— Ви разом вчилися? — ухопився за ниточку Ванін.

— Вчилися. В Верхоярському педінституті. Його після захисту диплома до армії забрали, у нас же військової кафедри не було, а я сюди як за розподілом потрапила, так і працюю. А він прийшов зі служби вже лейтенантом — в них там якісь офіцерські курси були, до школи йти не схотів, на цю службу пішов.

— А чого ж він тепер саме до вас поїхав, Ольго Петрівно?

— А до кого ж йому їхати? — щиро здивувалася жінка. — У нас з ним кохання було в інституті. Казав: «Відслужу — поберемося». Та не склалося.

Андрій Анатолійович Ванін вмів слухати — їх, працівників спецслужб, цього спеціально навчають. Бо коли слухач вдячний, то й людина розповідає охоче. Треба тільки супроводжувати її оповідь відповідною мімікою, вчасним загляданням у вічі та правильними жестами й репліками. Полковник все це умів, і Ольга потроху розговорилася:

— Я ж сама винна: не дочекалася його. Погналася за журавлем у небі. Я приїхала: юна вчителька в чужому місті, нікого не знаю, всього боюся. А тут підкотився він: молодий перспективний чиновник, заступник мера, голова місцевого осередку пропрезидентської партії. У мене грошей ледь-ледь на маршрутку, а він на іномарці зустрічає, до гуртожитку підвозить, квіти-дарунки, слова каже, яких Юра так і не навчився говорити. У якийсь момент здалося: ось воно, впіймала синього птаха! Не склалося: рік казка тривала, а потім... Правда, з квартирою посприяв: дали як молодому спеціалістові в будинку агрегатного заводу. Тут бабця одинока до мене жила... Не приватизувала чомусь. А той поговорив, з ким треба... Ремонт допоміг зробити. І за те спасибі. А незабаром кохання його вистигло, як склянка чаю взимку на вулиці. В дикторку місцевого телебачення закохався.

— А Юрій?

— А що Юрій? Взнав. Повідомив хтось, «добрих» людей довкола чимало. Повернувся — не дзвонив, не приходив. Років п’ять не бачилися. А раз поїхали з подружкою до Верхоярська в театр — і зустрілися. Він теж в театрі був — губернатора охороняв. Поговорити не змогли, тільки привіталися. А потім я сама знайшла в однокурсників номер його стільникового і подзвонила. Він раз приїхав, другий, а потім на ніч залишився. Стосунки нібито відновилися, але я сама відчуваю: як не склеюй — не те.

— А заміж не кликав? — здійснив стовідсоткове попадання Ванін.

— Раз спитав минулого року: «Може, розпишемося?» — а я промовчала. То він більше й не говорив про це... А що він такого накоїв?

— Поки ми маємо щодо нього тільки підозри, але дуже серйозні, хотіли з’ясувати, а він взяв та й втік з цим Ільїним.

— Ой, цей Ільїни такий схожий на... — і вона замовкла, не сміючи назвати ім’я.

— Схожий-схожий, — підтвердив полковник. — Трапляються люди, схожі на інших людей. Ольго, а для чого ж ви нам подзвонили, якщо у вас з Юрієм стосунки?

— Я побачила оголошення по телевізору, та наче прозріла: якщо ти, голубе, в бігах, і на тебе оголошено розшук, то тебе або вб’ють при затриманні, або надовго посадять. Якщо ти нелегалом зробився, для чого до мене йдеш, хочеш, щоб і в мене неприємності були? Ти можеш займатися, чим вважаєш за потрібне, але мені нащо голову морочити, забираючи останні роки, коли я могла би ще влаштувати своє життя? Розлютилася я на нього, от і все.

— Так правильно, справді, нащо голову морочити: ти або одружуйся, або... — підспівував полковник, потроху вводячи її в легкий транс: синхронізував дихання, моргання повік, легко торкався її правого плеча долонею, наслідував її рухи й інтонації, повторював її ім’я. — А що в нього була