Читати книгу - "Походеньки видатного авантюриста Ярослава Тергузка"

що тобі треба. Він усе зрозуміє, а якщо розповіш, що заховано в твоєму костурі, то ще й допоможе, позаяк давно продав душу дияволу. Я ж допомогти тобі не можу.

Я і сам розумів, що така благочестива та світла людина, не може дати мені брехливого листа-рекомендації. Достатньо і того, що він розповів мені, де знайти того, хто зможе це зробити і виконає моє прохання. Отже, я поцілував його руки, попрощався з ним та, затиснувши костур під пахвою, вдаючи каліку, пошкандибав до Львова, випрошуючи милостиню по всій дорозі, аби мене не пограбували.

Першим ділом я відшукав єврейський квартал, вузькі вулички якого не пропускали возів. Як тільки я увійшов у провулок, де продавали всякий мотлох, мене одразу оточили галасливі єврейські діти.

Я витягнув один динар і сказав, що віддам тому, хто відведе мене до Малаха.

Вони почали між собою штовхатися, вирішуючи, кому дістанеться динар. Кремезний хлопчина, котрий міг би їх усіх перебити, зголосився відробити динар.

Після чого ми переходили з провулка у провулок, де ледве миналися двоє людей, аж поки дійшли до халупи, на порозі якої сиділа стара жінка з натягнутою до брів оксамитовою шапочкою. Хлопчак видурив у мене динар і сказав: «Я не знаю де живе Малах, а от вона знає». З цими словами він утік.

У старої постійно тряслась голова, ніби вона весь час намагалась сказати: «Так, звичайно!»

Я дістав срібняка.

— Чуєш, матінко, зараз я тобі віддам цю монету, якщо скажеш, де живе Малах.

Матінка захитала головою «так-так», зайшла до халупи і вийшла звідти з чаркою червоної львівської оковитої, яку простягла мені і, витягнувши долоню, чекала на гроші.

— Та мені потрібна не оковита, а Малах! — закричав я сердито.

Стара повернулася, і через хвилину винесла мені іншу чарку вже з зеленою москальською горілкою.

Тоді до мене дійшло, що хлопак привів мене до глухої, як пень, старої.

Коли я втретє прокричав їй у вухо ім'я Малаха, вона намагалась виміняти срібняка на коробку порошку від комах.

Я подумав про себе: чи вилікує її глухоту коронний талер? Вилікував. Побачивши талер, старенька почала чути.

— А, Малах! — хитаючи головою, сказала вона. — Йди за мною.

Після чого закрила двері свого магазину, відкрила переді мною маленькі дверцята в куточку, крізь які провела на заросле лободою подвір'я, звідти скрипучими сходами на завалене брудним ганчір'ям горище, потім на інше горище, звідти в вузесенький коридор, потім в комірку і підвал, потім крізь підвісний міст, де ми проходили над чимось дуже смердючим. Наостанок ми йшли через довжелезний коридор до кам'яних дверей, в котрі вона постукала кінчиком своєї палиці і прошепотіла мені у вухо:

— Я теж не знаю, де живе Малах, але привела тебе до мудреця, котрий все знає, і це знатиме також.

Кам'яні двері відчинились і я зіткнувся поглядом з сивобородим старцем. Хоча не зовсім поглядом, і не зовсім зустрівся, бо він був сліпим.

На старцеві був дорогий шовковий кафтан, перетягнутий дорогоцінним східним поясом. Я зрозумів, що здобути в нього інформацію вийде ще дорожче. Тож витягнув золоту монету.

— Ти мудрець, котрий усе знає? — спитав я у нього.

Старий не був скупий на слова. Він, як міг, пояснив, що спілкується мовою птахів, розуміє чотирилапих тварин, вміє розмовляти з драконами, відчуває джерело води під землею, кожному може сказати, чи він син свого батька. До того ж він знає, якою мовою спілкуються між собою чорти.

— Всі ці науки мені не потрібні, — кажу я йому, — але якщо скажеш мені, де живе Малах, то зі мною нічого не станеться.

— О, милий сину, — сказав старий, підводячи сліпі очі вгору, — як ти можеш про таке говорити? Адже Малахів на землі стільки, як квітів на полі чи зірок на небі. У Львові живуть сімдесят два Малахи. Малах Мешугге, Малах Мікрайм, Малах Хосен, Малах Пінкас, Малах Хаймович. Звідки мені знати, якого Малаха ти шукаєш?

— Того, хто підробляє папери.

— О, сину мій! — сказав старий. — Шкода мені тебе, що йдеш таким шляхом. Ті, кого я знаю, всі добросовісні та віруючі люди.

Я мусив допомогти старому мудрецю воскресити його пам'ять, тож запхав золото йому в долоню. Він обмацав його кінчиками пальців і, переконавшись, що це й справді золото, видав мені соломонове рішення мого питання:

— Сину мій, я не можу видивитись того, кого ти шукаєш. Ти його ніколи не бачив, а я сліпий. Давай покладемось на знаки. В знаках проявляється сила Господня.

Тоді він взяв довгу голку і проколов нею книгу, що стояла перед ним. Потім відшукав останню сторінку, до якої дістався кінчик голки. Провівши по рядках кінчиками пальців, сказав:

— Знаком відзначений ніхто інший, як Бен Малах Пейшоту — португалець. Це не я сказав, це знаки кажуть.

— І де знайти мені цього португальця?

— Як вийдеш з моїх воріт, навпроти побачиш його ворота. Двічі постукаєш у дверцята, потім ще