Читати книгу - "Янголи, що підкрадаються"

— вперше за три місяці. — Це не пупс, а Маня. Хіба не бачиш?

— Ні. А ти як бачиш? — Любко присів перед Нікого, взяв до рук ляльку, абсолютно позбавлену статевих ознак. Рожевий пальчик Домініки торкнувся голови Мані.

— Ну ось же. Коса.

Той день став переломним у їхніх стосунках. Ніка показала братові всі свої іграшки, сорочечки та сукенки, а він нашвидкуруч переклав для неї кілька віршиків Агнії Барто і розповів якусь дурнувату казку, ним самим і вигадану — як на гріх, не міг нічого пригадати зі свого дитинства, адже у вісім років мати змушувала його читати «Іліаду» Гомера. Ніку навіть вдалося нагодувати по-справжньому — спокійно, без крику і тих мікроскопічних порцій манної каші, які раніше доводилося запихати в неї майже силоміць.

— Ти на мене схожий, — сказала Ніка брату, жуючи сардельку (сам їж свою манку!).

— Чому тато ніколи про тебе не говорив?

Бо він був у нас — шибайголова.

— Я заборонив йому. Хотів зробити тобі сюрприз, — Любомир дивився на сестру і дивувався — але не їй, а собі, тому теплому почуттю, яке викликала в нього ця дівчинка. — Хотів стати великим і красивим, а ще багатим, і купити найдорожчу у світі ляльку, щоб сподобатися тобі. Я про тебе знав. Усе.

Тут він, звісно, трохи прибрехав, але на Божу справу.

— А ти й так красивий, — здивувалося дитя. — І великий. А знаєш, чому мене назвали Ніка?

Любко не мав про це жодного уявлення.

— На честь богині перемоги?

Батько міг би і Венерою дитину охрестити.

— А її звуть Домініка?

— Ні. Просто Ніка.

— У мого тата була мама. А в неї — ще мама. І коли була… — між крихітними брівками сестри зморщечкою пролягло напруження, — ну як… коли всі стріляли…

— Війна?

— Ага. То мама мами мого тата допомагала тим людям… ну, що в лісі… на «пи» починається. А я вже всі літери знаю!

— Молодець, — Любко погладив її по волоссю. — Партизанам?

Ніка глянула на брата із захватом.

— Ти такий розумний. Але ні. Якось інакше. По… пов…

— Повстанцям?

— Так! Її теж звали Домініка. А що таке «богиня»?

Любомир пояснив, подумки зауваживши, що слід розпитати маму про героїчну бабусю Юхима. Така незвична гілочка у дереві родини Шереметів, а він уперше про неї чує! Щоправда, материна версія істотно різнилася від батькового переказу.

— Шльондрою вона була, бабця Юхимова, — Агнеса, як завжди, говорила холодно, від чого навіть найбрутальніші слова у її вустах звучали медичними термінами. — Зі «стрибками» вешталася і в тридцять дев’ятому, і під час війни. Та не просто так гуляла, а ще й бандерівців їм виказувала — своїх. За це повстанці й розстріляли її десь у лісі, у сорок п’ятому. Поховали, як собаку, і могили не знайдеш. Мати Юхима така сама була — ця вже з партійними тягалася, заради кар’єри. Яблуко від яблуні, сам знаєш…

— А її справді звали Домініка — ну, бабусю його?

— Чорта в пеклі спитай!

Мати вперто не хотіла приїздити до Києва, і знайомитися з Нікою теж не бажала. Втім, це Любко зрозуміти міг. Міг зрозуміти глибину й гіркоту жіночої, образи, мамину злість на покійного чоловіка і на своє невдале життя, не міг втямити лише одного — ненависті, з якою Агнеса ставилася до Ніки. До нього ніяк не доходило, у чому ж винна дівчинка.

— Їй лише п’ять років, мамо!

— Саме так. І вона вже жорном висить у тебе на шиї. А що буде далі? Коли вона виросте й почне судитися з тобою за житлову площу? Чи коли ти захочеш одружитися? Що скаже твоя жінка на такий доважок? Спробуй-но переконати будь-яку порядну панну, що ця дитина — не твоя!

— Що я її не у п’ятнадцять років народив? Мамо, це смішно!

— А як на мене, плакати слід! Хвойда та, що Юхима звела, від тебе на скільки була старша? На два роки? Так отож. І не такі ще випадки бувають!

— Мамо, ніхто батька не зводив. Він три роки без нас жив, доки не одружився остаточно.

— Таки остаточно, — у голосі Агнеси прозвучала якась зловтіха. — Що є, то є.

І тут Любомира осяяв здогад.

— Ти що, чекала, що він повернеться?

Мати активно заперечила — надто активно для того, щоб він повірив, однак достатньо, щоб назавжди відмовитися від ідеї звести докупи двох найдорожчих його жінок. Слова Агнеси справдилися частково, бо на всіх прогулянках Любка, що з вигляду був старшим за свої календарні літа, всі необізнані сприймали за батька Ніки. Проте ця обставина не тільки не ставала на заваді романтичним знайомствам, а й перетворилася ледве не в їхній каталізатор. Татусь-одинак — це було так зворушливо, так незвично… Дівчата, як зомлілі мухи, сипалися Любкові до ніг, а ті, виховані на гарній поезії панянки, що впізнавали його, були готові до вживання тієї ж миті, коли він, збентежено усміхаючись — а він і справді цілком щиро, непідробно ніяковів, якщо його впізнавали — говорив: «Так, це я — той самий Шеремет», — від душі ненавидячи при цьому осоружне визначення «той самий». Любомир був стриманим у