Читати книгу - "Подих диявола."

Він узяв скриньку й вийняв звідти чорний камінь.

Гумбольдт узяв камінь у руки й покрутив:

— Що це?

— Усе, що залишається від їхніх нападів. Вони не залишають відбитків ні рук, ні ніг, тільки ці камені. Одні круглі, інші прямокутні. Бувають великі, а бувають зовсім дрібні.

Гумбольдт провів по краю каменя великим пальцем. На стіл посипалися дрібні чорні осколки.

— Вулканічна порода,— зауважив він.— Чорні шлаки із вкрапленнями слюди. Виглядає зовсім свіжим.

— Дайте сюди,— Лілієнкрон вихопив камінь і підніс до очей. Шарлота помітила, що руки в ученого тремтять.— Так,— прошепотів він,— я впізнаю ці камені. Точно такі були в котловані біля Бромо.

— Це нічого не доводить,— заперечив Гумбольдт.— Подібні камені можна знайти повсюди, де є вулкани.

Вони викидаються при виверженні й часто відлітають на багато кілометрів. На жаль, я не можу вважати їх доказом існування підземних створінь.

— Нічого ви не розумієте,— раптом вигукнув Лілієнкрон.— Це не вулканічна порода. Це фрагменти... підземних істот. Спочатку їх не можна відрізнити від скелі. Шкіра в них така ж само сіра. Але коли вони пересуваються, то починають порипувати, немов мірошницькі жорна. Кажу вам, це один із них. Чортів камінь! — і він відсунув уламок подалі від себе.

Шарлота взяла камінь і уважно оглянула. Дійсно, на перший погляд, його не відрізниш від звичайної кам’яної брили. У Гумбольдта на горищі лежало кілька подібних екземплярів. Вони були шорсткими, дуже пористими, з гострими краями. У деяких можна було роздивитися маленькі блискучі вкраплення, а якщо добре принюхатися, то й відчути слабкий запах сірки. Раптом вона щось побачила.

— Дивися, дядьку! — вказала вона на надзвичайно гладеньке та рівне місце.— Що це таке? Можеш розглянути? Схоже на відбиток...

— Покажи,— Гумбольдт надяг окуляри й знову досліджував камінь.

Він розглядав його досить довго, і на чолі залягли глибокі зморшки.

— Клянуся Юпітером, ти маєш рацію,— сказав він.— Дуже незвичайно. Схоже на...— він підняв камінь вище, щоб на нього падали сонячні промені.— От дідько, занадто нечітко. Гіпс зараз був би дуже до речі. У вас удома часом немає гіпсу, пане Поортвліт?

Губернатор знизав плечима.

— На жаль. Але я можу попросити Мартена принести.

— Не потрібно. Упораємося й без нього.

Гумбольдт взяв із таці шматок булочки, відкусив і гарненько пережував. Потім вийняв клейку масу з рота.

Шарлота відразу скривилася.

— Що це ти робиш?

— Зачекай.

Він узяв м’яке тісто, кілька разів прокачав його між пальцями й намазав на камінь. Міцно притиснув, почекав кілька секунд, а потім зняв. Дослідник розрівняв краї й подивився на застиглу масу з боку.

— Дуже дивно,— сказав він.— Це і справді не вулканічна порода. Подивіться.

Він витер руки носовою хусткою. Шарлота й усі інші присунулися ближче, щоб подивитися, що ж там помітив Гумбольдт. І від побаченого в них перехопило подих.

16

К ілька годин потому... Батавія залишилася позаду. З рекомендаційним листом губернатора Поортвліта, поповненими запасами питної води, фруктів, хліба й іншого провіанту на борту «Пачакутек» знову знявся з якоря й тепер прямував на схід, у бік Тихого океану. Оскар стояв біля штурвала й підставляв обличчя теплому вітру. Їхньою метою стала Сурабая — найбільше місто в східній частині Яви. Колишнє пристановище піратів, контрабандистів та інших джентльменів удачі. Тут Гумбольдт хотів зустрітися з королем Бхамбаном Третім, котрому збирався поставити кілька запитань. За чутками, король мав за містом щось на кшталт резиденції в старому храмі. Оскар і досі не міг зрозуміти, чого батько очікував від цієї зустрічі. Що можна дізнатися від людини, яка звеліла приносити людей у жертву? Чому відразу не летіти до острова, де Лілієнкрон пережив таке потрясіння, і розбиратися з усім на місці? Юнак утішав себе тим, що в батька були на те вагомі причини. Якби він ще й із ними ділився своїми міркуваннями... Аж тут поруч із ним знову з’явився Гумбольдт. Він пішов кілька хвилин тому, але тепер знову повернувся з маленькою шкіряною валізкою в руках. Відімкнув її і вийняв кілька стрічок дуже дивного виду.

— Ідіть сюди,— крикнув він.— Я хочу вам дещо показати.

Оскар зафіксував блокувальний важіль і відійшов від керма.

— Що це? — запитав він, розглядаючи стрічки.

Вони були шкіряними, з ущільненням посередині. Краї окантовані тонкими металевими пластинами, а на кінці пряжка, за допомогою якої можна було зімкнути стрічку в кільце.

— Це браслети? — поцікавилася Лєна.

— Зовсім ні,— відповів дослідник.— Це нове покоління нашого доброго лінгафону.

Оскар розгубився.

— Це лінгафон? Ти, напевно, жартуєш!

Він пам’ятав, яким цей пристрій був раніше. Важка сіра шухлядка завбільшки з коробку для черевиків. Невже ця стрічка виконує ті ж самі функції? Виключено.

Гумбольдт із задоволенням кивнув.

— Доктор Юлій Пфефферкорн розробив його спеціально для мене. Це щось на кшталт нашийника. Надівається ось так, пряжкою вперед.

— Пфефферкорн? — Оскар скептично розглядав шкіряну стрічку.— Ніколи не чув цього імені.

Шарлота кинула на нього докірливий погляд.

— Ти що, газет не читаєш? Приблизно рік тому про нього писали в «Моргенпост». Говорили, що він мало не зруйнував свою лабораторію та прилеглі будинки, коли намагався запустити в космос монетку.

— Напевно, я пропустив цю новину,— зніяковіло пробурмотав Оскар.

— І не дивно, адже ти завжди читаєш тільки останню сторінку зі спортивними новинами. А про політику, дослідження й науку пишуть на перших.

— Добре,— розсердилася Лєна.— Ми вже зрозуміли, що порівняно з тобою не варті й шеляга. Просто є люди, у яких сила роботи, і їм ніколи гортати газети.

Шарлота в