Читати книгу - "Наступна станція - смерть"

втретє підряд проігнорував табличку і мої усні попередження, я вистрілив в нього зі стартового пістолета, спорядженого капсулями від мисливської зброї. Одержав догану і святий спокій.

Мотив помсти… Кому - зрозуміло. Ось вони, переді мною на стінці. Але як це пов’язати з сімома старими самотніми жінками, котрих брюнетка притруїла на просторах Російського Нечорнозем’я? Немає логіки. Добре, дамо спокій бабусям, будемо вважати, що вона на них технологію відпрацьовувала. Зосередимося поки на наших небіжчиках. Можливо, їй не подобаються немолоді лисуваті мужчини з фізіономією для дошки пошани? Тоді чому не руді або з ластовинням? Гітлеру, наприклад, не подобались євреї і цигани… Все, приїхав! Для повного щастя нашому Генералу не вистачає тільки версії щодо расистського мотиву. Куди він мене з нею пошле, важко навіть уявити. Але нову роботу після цього мені доведеться шукати дуже довго.

Мої філософські міркування перервав дзвінок від Старого.

- Привіт довбанутому інспектору від старого лягавого. Зайди, щось покажу. Знадобиться на старості років.

Виявляється, Підполковник скликав громадську експертну раду зі швейцарів ресторанів, у яких з’являлася або могла з’явитися наша дама. Надзвичайно цікавий народ! По-перше, майже всі - колишні менти у відставці або на пенсії. Єдиний виняток - Дядько Чорномор із Борисполя. Він, виявляється, у кадебе працював, нажив там виразку і лікувався на свіжому повітрі аеропорту. По-друге, професійні рефлекси у швейцарів залишилися на рівні. Після уважного вивчення фотографії підозрюваної майже всі опізнали її. Виявляється, в останні дні вона крутилась і на залізничному вокзалі, і в Жулянах. Щоправда, в аеропорту вона лише зазирнула у двері ресторану, побачила того сержанта, котрий забув її прізвище, і вирулила десь на висхідну позицію. Придурок з личками глипнув на неї, як баран на нові ворота, і не впізнав, а от швейцар запам’ятав, наче сфотографував. До ресторану аерофлотівського готелю, що через дорогу, вона не потикалася. Чому - незрозуміло. У Бориспільський ресторан, природно, жінка теж не рипнулася. Я думаю - після такого галасу, як вона зняла, на це б не наважилась навіть божевільна. А от до Річкового - не просто зайшла. На таксі підкотила посеред дня, коли людей було мало, попросила пачку сигарет, - як сказала, «справжніх». І без здачі.

Сховала сигарети в сумку - і до метрдотеля:

- Як у вас затишно…

- Стараємося. Що зволите?

- У вас завжди так мало людей?

- Та ні, через годинку набіжать…

Дама подумала…

- Знаєте - у мене завтра особливий день. Я хотіла у вас повечеряти, та от подумала - якщо в цей час тут багато народу…

- Та не так уже й багато. Ви не сумнівайтесь, вас обслужать, як у кращих ресторанах Парижу!

- Ну добре, залиште за мною он той столик. Поставте легку закуску… скажімо, м’ясне і рибне асорті… салатик, шампанського пляшечку. Решту я потім замовлю. Ви завтра теж працюєте?

- Ні, але ви не хвилюйтесь. Все зробимо! Ви будете не сама?

- А як ви вважаєте?…

Залишила заклад і пішла, сказала тільки: до завтра!

Старий сяяв:

- Сирота, запам’ятай - старого псяру інтуїція ще не підводить! Розмах розмахом, техніка технікою, скоро оцих ваших роботів скрізь понаставляєте, але і я чогось вартий!

І раптом спохмурнів:

- Одразу треба було про швейцарів здогадатись! Е, не той вже нюх, і вік не той…

12.

Назавтра на бойове чергування я, як і належить начальникові, прибув першим і заздалегідь. Оркестр на Річковому починав грати якраз із 20-ї години. Раніше грошовита публіка не приходила, а якщо й приходила, то не впивалася до стану гострої потреби послухати улюблені мелодії і ритми радянської та зарубіжної естради. Спецгрупа з райвідділу з’явилася зі швидкістю гарно змащеної блискавки. Всі сяяли відполірованими штиблетами і виголеними фізіономіями. І всі, не змовляючись, одягли модні сорочки: теракотового кольору, з планкою і довгими гострими кінцями коміра. Я засумував: навіть сліпий, забачивши цих інкубаторських, збагне, з чиєї вони птахоферми.

- Ви що, змовились? - прошипів я на вухо старшому.

- Так це ж самий писк: у такій сорочці майор Томін в останніх «Знатоках» ходив!

В ресторані метрдотель показав нам, який столик замовила дама і на який час. Має бути вже десь за годинку. Тож ви сідайте…

Двоє оперативників розсілися за столом, зображаючи компанію шукачів легких пригод. Я нагадав їм, що нічого на всі боки головою крутити, але дивитися слід так, щоб тримати під контролем весь зал. Офіціантка за сигналом метрдотеля поставила перед ними каву. Я відправив решту “інкубаторських” прикидатися пасажирами, а сам зайшов до комірчини адміністратора, де вже сидів і сумував мій безпосередній начальник. В залі він не світився, бо міг перелякати декого з відвідувачів, котрі його добре знали. Через відхилені двері Старий озирав зал і хмурився.

- Щось тут, Олексо, не те…

- Точно! Кава - гидота, горілку не інакше як розвели до міцності пива, а ми, між іншим, не по перерахунку, а готівкою платимо.

- Я не про те… не тулиться щось одне до одного. Вона раніше ніколи столик заздалегідь не замовляла.

- Почерк змінила? Ви ж самі казали: діє за обставинами.

- Так то воно так, та трішечки не так… добре,