Читати книгу - "Подвійні міражі"

165
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 24 25 26 ... 64
Перейти на сторінку:
буває.

Раю не існує, і пекла також. Хоча щодо останнього він уже не був певен. Важко не повірити в пекло, знаходячись у центрі його сьомого кола.

Вічність — це лише повторення минулого. Знову, знову й знову. Це дежавю без кінця-краю. Це вервечка мертвяків, залитий кров’ю стіл в операційній, стародавні хірургічні інструменти — а ти чомусь достеменно знаєш призначення кожного з них, і умієш ними користуватися, і — відчуття, що ти помер.

І жаль за тим, що не помер насправді.

* * *

Ксеню вже нічого не дивувало. Зникнення Штоса вона сприйняла не те, щоби спокійно, але по-філософськи. Зникнення рудої та Бобиря зачепило її більше, але не досить для того, аби за ними побиватися. Щось промчало повз молодят з першою космічною швидкістю, і це «щось», напевне, забрало їх із собою. Ксеня не могла нічого з цим удіяти, то ж каратися сенсу не бачила.

Щиросердно кажучи, вона майже нічого не чула нині. Сама собі нагадувала одну велику затерплу литку. Тобто тіло її боліло. Ступні пекли вогнем, стерті до крові від затісних черевиків пальці не згиналися, і вона шкандибала, як чапля. Від холодного повітря почало саднити горло, а від тонкої одежини та нічного холоду прихопило поперек. Усе це Оксана відчувала, безумовно.

А ось серце заніміло, та й край.

Вона брела, похитуючись, за Юлею та Геником, і не збиралася питати, куди йдуть вони. Власне, що змінило б це питання? Пара просто йшла, аби не стояти, йшла, щоби зігрітися, йшла, бо за їхніми спинами клацав карбачем липкий, огидний страх. Вони не озиралися, а Ксеня їх не гукала. Зрештою, вони не мусять з нею панькатися. І з Лідою також… де вона, до речі?

Ксеня озирнулася. Ліда йшла до лісу.

— Гей, чекайте! Та чекайте ж, пані! — проклинаючи саму себе за те, що їй іще не байдуже, припадаючи на ліву ногу, Оксана побігла — пошкандибала за причинною. Оця точно пропаде, якщо з очей зникне, от біда, та й годі!

— Пані Лідо, заждіть! — надривалася Ксеня, гублячи на ходу слизькі й розбухлі від дощу черевики. — Будьте зі мною, так безпечніше! Та зупиніться ж, трясця тому всьому!

Ліда підкорилася, завмерла — на мить, якої вистачило, щоб Ксеня наблизилася до неї упритул — усміхнулась винувато і знову побігла. Та де, накивала п’ятами так хутко, що в Ксені аж віддих перехопило. Ні, на цих ходулях гнатися за Лідою марно. Курям на сміх. Що ж… можливо, десь серед гілля, та ненормальна знайде своє щастя.

Або свою смерть.

Ксені більше не хотілося йти — ані за кимсь, ані взагалі. Вона важко опустилася на укриту вузлуватою пожовклою травою землю, притулилася спиною до якогось дерева, нібито платана, і раптом смачно позіхнула. Ніч густішала, вступаючи у свої права, якщо місяць ще й за хмари зайде, стане темно, хоч око вийми.

Треба поспати, набратися сил. Прямо тут, чом би й ні? Вона горянка, чи хто?

Ідіотка. Ти — ідіотка. Підіймайся негайно, заклякнути хочеш на смерть?!

Ксеня радісно посміхнулася. Баба Галя до неї говорить! Треба щось відповісти, а слова не йдуть. Жінка кволо підняла руку і помахала бабі. Ось так. Тепер можна спати.

Баба Галя була їй не рідною. Вона — друга дружина діда, овдовілого батькового неня. Та, не маючи власних дітей, вона з усім палом нерозтраченого материнського почуття прийняла і полюбила Ксеню. І вона єдина стала дибки, дізнавшись, що кохана онука зібралася заміж у сімнадцять років.

— А чому так пізно? — саркастично спитала вона, коли Ксеня зателефонувала їй, аби порадувати. Задум не вдався, баба Галя не зраділа. — Треба було у тринадцять, нє? Щоби в сорок уже померти із чистою совістю.

— Я люблю Василька! — закомизилася Ксеня. — І він мене теж!

— Те, що ви любите робити, до кохання стосунку не має. Ви обоє дітваки малі. Тобі ще ляльками бавитися, а не дітей няньчити. Я проти.

Звісно, бабу Галю ніхто не послухав.

Утім, у селі на Січеславщині, куди після другого шлюбу переїхав дідо Михась, вона була ніяка не баба, а Галина Василівна. Учителька, викладачка української мови та літератури, для селян авторитет другий після попа, а як піп нездалий, то і перший. Баба Галя цим авторитетом користувалася управно, як-от швачка голкою, та похитнути переконання пасинка, невістки та онуки, що «вже пора», їй так і не вдалося.

На весілля вона прибула в останню мить, уже ніхто і не ждав, убрана, як до школи: темно-сірий костюм-двійка, біла блуза з рюшами, строгі чорні черевички-човники, перлові сережки, низка перлів на шиї й акуратний вузол важкого волосся на потилиці, закріплений черепаховим гребінцем. Хусток баба Галя не визнавала, і ніколи їх не носила.

Вона дуже полюбляла капелюшки, дорогі парфуми і хороші книги. І діда Михайла.

І її, Ксеню, теж. Дуже.

Під час вінчання, коли піп розпочав чин заручення, баба Галя заплакала, на святкування не лишилася, повернувшись, як сама сказала, «на хазяйство». Дідо Михась зостався, але після трьох чарок відвів сина вбік і шпетив, ніби найостаннішого лайдака.

У питанні раннього шлюбу дід, сам оженений у двадцять років волею батьків, став на бік своєї Галі. Утім, звісно, це вже нічого не могло змінити.

Повіки злипалися. Ксеня спробувала розтулити їх, більше для чистої совісті, аніж від кортіння. Тут, під деревом, було так затишно… і вітер наче вщух. Треба боротися?.. Ні. Ніхто за нею не заплаче. Син? Навіть не втямить, що мами вже нема. Пошукає трохи циці і стане їсти, що дають. Доньки? Так, хіба найстарша, їй майже чотири. Але час лікує, особливо дрібноту. Скажуть, мама пішла на небо, до янголів, вона трохи поплаче, та й усе. Василь? У церкві свічку поставить, що отримав волю. Неньо, мама? Тих є кому догледіти на старості, хоча побиватимуться, звісно, не без того, проте… не була вона ніколи любимою донькою. І уже не буде. Що ж… на все воля Божа.

1 ... 24 25 26 ... 64
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Подвійні міражі», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Подвійні міражі"