Читати книгу - "Дисертаційний прорахунок"

потрібен. Я тепер знаю, що це за людина.

І їй стало так легко, немов важкий тягар упав з плечей.

У лабораторії за цей час сталися зміни. Юлю здивувало, що в “акваріумі” сидів Поліщук. Якось по-новому перемістилися робочі столи.

Поліщук підвівся і вийшов їй назустріч.

— Що це означає? — спитала Юля.

— Та от — сюрприз. Можна сказати, з корабля на бал. Поки я їздив, мене тут зробили керівником лабораторії.

— Сподіваюся, кусатись не будеш?

— Знаючи твою вдачу, я теж сподіваюсь, Юленько…

Задзвонив телефон. Поліщук повернувся в “акваріум”, узяв трубку.

— Добре, Вікторе Георгійовичу, пошлю Тернавського. Юля? Приїхала. Я їй скажу, вона зайде.

Юля стояла в приймальні, чекала й хвилювалась. Як часто люди змінюються від простого призначення на керівну посаду! Чи не змінився Віктор?

Секретарка, жінка років сорока п’яти, поспішно заходила на виклик у кабінет, поверталася, дзвонила по телефону.

— Багато у вас роботи, Поліно Андріївно, — зауважила Юля.

— Не ремствую, — відкинула пасмо волосся, що впало на лоб, секретарка. — Тепер і я потрібна стала. Хоч і клопоту додалося, та від безділля втомлювалася більше. До того ж Ковальов учить мене. Тепер я можу з терміналом розмовляти! У Віктора Георгійовича зараз Батурін.

З кабінету долинали голоси:

— Що ж робити з тими, хто запізнюється?

— Давайте звільнимо! Ви від мене цього чекаєте? Як же ви працюєте, коли не знаєте, що робити? Один директор запропонував безплатні сніданки в об’єднанні. Робітники перестали запізнюватися! Він знайшов вихід.

Юля впізнала голос Дудіна.

— То що ж, будемо годувати співробітників? — заперечив Батурін.

— Ну й дивак ви! Я розповів вам випадкову історію, а ви зразу ж берете її до виконання. Самі поміркуйте. Це ж управлінське неробство, коли очікують на рішення.

Дудін вийшов з Батуріним’з кабінету і одразу побачив Юлю, яка чекала на нього.

Він пройшов з нею по коридору, озирнувся навсібіч і квапливо поцілував їй пальці.

— Який я радий, що ти приїхала. Хочеш зустрітися з Білобородьком — з двійником, звісно? Зараз ним Попова займається. Я залучив її до цієї роботи, бо часу лишилося зовсім мало. Не заперечуєш?

— Якщо ти вважаєш, що так краще.

— Тоді ходімо. Побачиш, чого ми вже досягли.

7

Ковальов вийшов на роботу і був украй здивований. Відділів не впізнав: легкі, красиві перебірки між столами, на робочих місцях — термінали, комп’ютери, великі екрани.

Він зупинився посеред коридора, розмірковуючи, куди йому йти. Зайти у “свій” кабінет побоявся. Колишнього місця не побачив… У “акваріумі” сидів Поліщук. Ковальов довго спостерігав, як розходилися співробітники по відділах. Зайшовши в лабораторію, почав перевіряти у всіх завдання на день. Поліщук ходив слідом. Зрештою не витримав:

— Вікторе, ну чого ти присікався? Хіба не знаєш, що завдання всім видає машина? Ми тут самі вже якось… Іди в свій кабінет.

Ковальов згадав, що повинен виконувати обов’язки заступника директора по науковій частині. Що ж робити? Піти до Білобородька і признатися в усьому? Легко сказати — “признатися”!

Він довго примушував себе зайти в свій кабінет. Відчинив двері до приймальні, побачив секретарку і нерішуче спинився. Він завжди знічувався перед цими суворими жінками у приймальнях.

— Вікторе Георгійовичу, здрастуйте. — Поліна Андріївна підвелася, приязно всміхаючись, і він, зрештою, здолав незриму перепону.

Прочинив двері до кабінету та так і закляк на порозі, почувши слова секретарки:

— З міськкому телефонують!

— Скажіть, що мене немає! — пробелькотів квапливо і вскочив у кабінет.

Увійшов Андрос.

— Вікторе Георгійовичу? Скільки літ, скільки зим! Ви що, хворіли?

— Чому? — спохопився Ковальов. — Я здоровий. Звідки ви взяли…

— Триста шістдесят п’ять на сто сімдесят три?..

— Що ви сказали?

— Я себе перевіряю. Ви якийсь розгублений.

— Я? Та ні! Чому ви так думаєте? — Ковальов покрутив у повітрі руками й попрямував до столу. — Роботи дуже багато. — І завмер: зліва пульт, дисплей, мікрофон, на стіні великий екран.

Підніс руку до пульта і затримався: не знав, що робити.

— Гаразд, я пізніше зайду, — усміхнувся Андрос. Ковальов з полегкістю зітхнув.

Задзвонив телефон.

— Вікторе, привіт! — кричав незнайомий голос у трубці: — Тут одна проблема, допоможи…

— Хто це говорить? — не розумів Ковальов.

— Що, друзів не пізнаєш? Василенко, з інституту!

— Не знаю такого.

Залунали уривчасті гудки.

— Вікторе Георгійовичу, — почувся в трубці жіночий голос, — ви мені обіцяли обчислити…

Ковальов кинув трубку.

— Скоріше б прийшов директор: здам повноваження і… до побачення.

Секретарка внесла склянку чаю.

— Дякую, — пробурмотів Віктор.