Читати книгу - "Інтерв’ю з колоритним дідом"

хлюпнула носом дружина (теж законна) соліста-джигіта — домогосподарка-психолог.

До заключної овації на порушення усіх правил приєдналася навіть оглядова комісія. Премія була у кишені, тобто —на лацканах...

— Дякую за чудовий спогад! — сказав я мистецтвознавцеві.— Як бачите, жевріло у душі балерини X. високе почуття!

— Ніщо у ній не жевріло і навіть не тліло,— хитнув головою мистецтвознавець.— Уся петрушка у тій п’ятихвилинці, про яку я згадав.

— А причім тут п’ятихвилинка? — здивувався я.

— А при тім, що вона зіграла роль детонатора мистецьких пристрастей,— відповів Н.

— Якого ще детонатора?

— Найжиттєвішого. Склочного! — сказав Н.— А було так...

П’ятихвилинку відкрив візир (голова місцевкому).

— Добірне товариство!—сказав він.— Є така думка, що примі X. більше пасує роль няньки шахині, а на партію самої шахині слід висунути когось з молодих балерин...

— Браво! Давно пора! — заверещав кордебалет.

— Дозвольте вважати ваші вигуки за схвалення цієї пропозиції,— підхопив склочну ноту візир.

— Не забувайте, хто я! — вкрилася червоними плямами прима.

— Висловлюю протест! — став на захист прими джигіт (член місцевкому).—Наша шановна X. неперевершена!

Тут закричали усі, розкрутилася веремія, почалися шарварок, гармидер, рок-опера, розгардіяш, вакханалія, але тут грянула увертюра й розпашілі профспілкові активісти викотилися на публіку...

— От вам і непідробні пристрасті, любов і ненависть, тріумф балерини X,.—підсумував мистецтвознавець.

— Жорстока містифікація,— промимрив я.

— Париж вартий меси,— відповів Н.

— Врешті-решт,— розмірковував я,— мистецька премія мирить усіх.

— Якби ж то так! — заперечив мистецтвознавець — Після тої вистави ваша люба прима зчинила таку бучу, що соліст-візир злетів з голови місцевкому, вилетів з преміального списку і всох на другорядних ролях. Мистецтво, як відомо, завжди вимагає жертв...

ХАЛЕПА З ХЕПІ-ЕНДОМ
Бестселер

Інколи, подеколи, часом трапляються поодинокі випадки, коли окремі літератори створюють деякі твори методом «галопом по Європам».

З критики

Стояв уїк-енд, тобто хепі-енд трудового тижня. Та диво дивне —у барі «Гуд бай» («Добрий сон») ніякого шарварку не спостерігалося.

За шинквасом бовванів корчмар Джек Амадей Джин-Джус.

А за столиком навпроти дверей розчепіжився Джон Бидл — бос фірми «Ситуейшн».

Між ними сновигав зі склотарою — то по вінця, то до денця — бой-метис (битий циган).

Бидл встиг смикнути гранчаків з п’ять дрінку (кок-тейль-холу) і тепер наминав стек (м’ясце). Нараз він вихопив стек (ковіньку) і уперіщив ним метиса-офіціанта межі плечі.

— За що, дядьку-сер? — схлипнув бідний парубійко.

— Про всяк випадок,— зареготав Бидл.— Щоб не забував, хто бос, а хто босяк.— І просичав, як кобра

підколодна: — Швендяєш, мов сновида, двері затуляєш. Уб’ю, бойї

Пригноблений працівник громадського харчування позадкував до шинквасу, щоб оговтатись, але там його злапав Джек Амадей і почав трусити, як чорт суху грушу.

— Пусти його, куме! — процідив Бидл.— Хтось сунеться...

Справді, у забігайлівку лізли якісь патлаті жевжики, лаючись, мов биндюжники.

Джон Бидл розпросторив плечі. Вздрівши бугаєву статуру, голову-стріху та кнурячі очі, гультяї одразу припинили художню самодіяльність і кинулися навтьоки.

І це зрозуміло. Бо тут, на західному сході шосе «Г» (гарна бруківка), у райцентрі Сплін, усі джентльмени, баби та бебі знали Бидла не лише як завідуючого конторою по розповсюдженню трико й іншої вторсировини. Він був відомий і як гангстер-хуліган, та ніхто про це теревені не правив, щоб не наблизити свій неминучий енд (кінець).

— Превеликий гуд! — задоволено тер черево Джон.— Ач, гультяї!

— Туди їхню маму, сер! — підхихикнув Джек.

Бидл вп’явся поглядом у двері — хтось знову пхався через сіни.

Просунулася пика, хоч телят бий. Полісмен! На тобі, небоже, приймай о’кейчик!

— Зачинено! — знайшовся Джин-Джус.— Переоблік!

— Помовч, бидло! — одповів новий центуріон і рушив до Бидла.

Той зиркнув на нахабу впівока.

— Насмоктався, алкаш? — задушевно спитав полісмен.

Бидл вирячився, як жаба.

— Мармизу б тобі начистити, п’яндиго,— вів далі страж.— Вдома, либонь, доньки плачуть, бодай ти вдавився тою шпагатівкою!

Бидл роздувся, аки гиндик:

— Ах ти ж... Паняй звідси, містере полісмен! Життя набридло?

Страж закону видобув з галіфе наганяку.

— Ще й патякає, дармоїд. За витверезником скучив? То зараз пройдемо...

— Амадейовичу! — ледь стримуючись, крикнув Джон бармену (людина-бар, тобто завідувач кафе).— Поясни паразиту, хто є хто...

— З глузду з’їхав? — бризкав слиною на полісмена людина-бар.— Перед тобою сам Джон Бидл!

— Невелике цабе! — посміхнувся полісмен.

— Забирайся геть! — верескнув отетерілий бармен, насуваючись на полісмена.

Той відмахнувся правицею, і ствол потонув у череві буфетника, як у діжі з тістом. Людина-бар кувікнула і сповзла на долівку, загрібаючи руками, мов на міроприємстві «Вчися плавати сам».

Тут-таки Бидл вихопив з-за підтяжки кольт, але страж вибив пушку з Бидлової руки, як іграшку.

Метис аж рота затис.

— А тепер слухай сюди, Джончику! — сказав полісмен.— Я і є той бізнесмен, який запропонував тобі зустріч для продажу за півмільйона краденої ікони «Маня-Ліза», XX вік до нашої ери. Грошва при тобі?

— А-а! — зрадів Бидл.— А де ікона?

— В музеї,— пустив смішок лжеполісмен.—Хочеш подивитися, злітай в Європу. Вхід всього двадцять копійок, а позичиш десь студентський квиток —за десять копійок пройдеш.

— А тепер послухай мене, жартівник! — оговтався Бидл.—Мої хлоп’ята тримають бар на прицілі. Живим ти звідси не вилізеш. Усі ходи-виходи перекриті.

І Джон ковтнув самограй із содовою, занюхавши спагетті.

— Ай! — удавано жахнувся авантурник.— Невже вони наважаться смалити з обрізів у вашу доньку?

— Яку ще доньку?

— Старшеньку. Мерілін. Та ось і вона, ніби скупана в любистку.

— Папашко! — кинулася на шию Бидлу Мерілін.— Це і є той Айк, якому ти відмовив у моїй руці, а відтак і в моєму посагові. Айк вчиться зі мною у Східному коледжі. Теж на філолога. Не гнівайся на нього за цю витівку. Сам винен. Жени монету, і ми поберемося!

— Міс Бидл! — суворо-родинно-ніжно вигукнув батько-гангстер.

— Була міс, поки зі мною не здибалась, а тепер, само собою, місіс! — заливався містифікатор-філолог.

— Була баба дівкою! — захоплено вискнув метис.

— Розбещувач! Аморальник! Спокусник! — волав Джон Бидл.

— Від такого чую! Сам рекетир! — нахабнів студент.— Гуляш з омарами щодня жереш! А ми — на біляшах! Давай півмільйона!

— Дулю з маком!

— Давай! — махав кишеньковою базукою зятьок.— Бо жаба цицьки дасть!

— У нас дитина буде, папашко! — відлила