Читати книгу - "Колекцiя пристрастей, або Пригоди молодої українки"

з римських часів терми, себто лазні, після одного сеансу в яких виникає відчуття, ніби молодшаєш на десять років.

А знамените казино, в якому програвав солідні суми сам Федір Михайлович, а сам Іван Сергійович від щирого серця оплачував ці борги. А знамениті, доглянуті будівлі старої частини міста. Цікаво, як все це виглядає насправді?

Подорожні нотатки

Ніде так яскраво не виявляється прихована ніжність родинних стосунків, як на вокзальних перонах, автостанціях, морських, річкових і аеропортах. Люди, які ще вчора сварилися одне з одним, дорікаючи найбільшими смертними гріхами через розбиту тарілку, не викинуте вчасно сміття, необдумано потрачені гроші, загублений ключ від квартири чи просто занадто пізнє повернення додому чи надто тривале сидіння в туалеті, раптом усвідомлюють, що завтра може не настати, сьогодні незабаром закінчиться і вже більше ніколи не повториться. Адже завтрашнє «сьогодні» – це вже щось зовсім інше, навіть якщо від сьогоднішнього «сьогодні» воно нічим не відрізняється. Що всі ми живемо один раз, перебуваючи в щоденній небезпеці завершити своє існування, так ні з ким і не попрощавшись. Що кожне прощання може стати останнім, а може виявитися і першим із цілої низки безкінечних прощань, зустрічей і нових розлук, кожна з яких буде ще болючішою, небажанішою, тривалішою.

Дивовижно, якими сентиментами подібні дурниці наповнюють розчулені душі тих, котрі від'їжджають, а особливо тих, хто залишається. Здавалося б, того просяклого першою березневою відлигою ранку ніщо не спонукало до урочисто-трагічного настрою. Ні валіза, котру татові довелося везти до автобуса на старенькому візку і підняти яку в мене не було жодних шансів (що я робитиму з нею, якщо мене раптом не зустрінуть?), ні автобус, який спізнився на п'ять годин, а потім ще дві години ніяк не міг завестися, ні несподіваний нежить, який примушував мене голосно й часто чхати і витирати хустинкою носа, а заодно й очі. Під кінець цей дивний нежить передався і всім іншим членам родини. Здавалося б, яка тут урочистість: бабця з власноручно пошитим із старого білого простирадла халатом і з власноручно ж виплетеними шкарпетками в руках, мама з великим пакунком канапок і варених яєць, тато, який везе скособочену валізу на старенькому двоколісному візку, безуспішно намагаючись обминати калюжі, підстаркуватий домашній пес із прокушеним в одній із любовних баталій вухом, кругленький водій зі своїм німецьким автобусом і одеським акцентом, загальне чхання…

Можливо, це мені лише здається і ніякого трагізму в ситуації не було. І в бабці котилися сльози від звичайного нежитю, як це буває у всіх, а мама просто змерзла на ще по-зимовому холодному вітрі. І від цього в неї почали тремтіти плечі. Тато запалив першу після 20-річної перерви цигарку, бо його рознервувала виснажлива процедура перетягання візка, а пес жалібно скавулів, оплакуючи своє поранене вухо. Так, чхаючи і сякаючись, ми й провели останні 2 години перед від'їздом.

Водій нашого чистого й зручного автобуса називався гер Крант, щедро обдаровував оточуючих своєю білозубою з поодинокими золотими вкрапленнями посмішкою, був підкреслено ввічливим, дбайливим у ставленні до пасажирів і щохвилини переходив у спілкуванні з мови, яка на певних теренах все ще виконує функцію міжнаціонального спілкування, на мову, все ще незрозумілу для переважної більшості присутніх. Це, з одного боку, піднімало його авторитет у наших провінційних галицьких очах, а з іншого – створювало ефект відчуженості, навіть певної ворожості. Можливо, останнє було більше спричинене особливостями звучання тої чи іншої мови, яке асоціювалося з носіями тої чи іншої ментальності, а ті, в свою чергу, ще за пам'яті обох моїх бабусь виробляли таке, що ставитися до них по-дружньому було б як мінімум не патріотично.

У перший момент така поведінка водія мене насторожила, але потім я двічі вловила у його розмові «заґен зі мір бітте», ще двічі «во канн іх…» і заспокоїлася, потішившися своїм швидким просуванням у справі опанування мовою, яка незабаром мала увійти в моє повсякдення.

Нарешті всі приготування закінчилися, гер Крант зачинив «коферраум», як відтепер називався багажник, потиснув усім проводжаючим руки на прощання, пообіцяв, що «всьо будєт в полнам парядкє і ваабще а'кей», попросив «нє переживать», і автобус обережно зрушив із місця, спритно втиснувшись у вузьку щілину воріт автостоянки біля готелю «Карпати» у напрямку «нах вестен».

Тим, хто все ще сподівається, що описи набридлої буденності на цьому закінчаться, раджу відразу ж завершити читання, аби уникнути неминучого розчарування. Утекти від щоденної рутини, на жаль, неможливо, та ще й у такий простий спосіб, як звичайний перетин кордону. Навіть двох, трьох, чотирьох, п'яти, шести чи й більше кордонів. Усе це не дасть Вам можливості опинитися в якомусь зовсім незвичайному, зовсім іншому, зовсім дивовижному світі, повному пригод, екзотики і яскравих вражень. Хіба б Ви потрапили кудись до тропічних лісів, диких племен і загострених томагавків. Але навіть там Ви нікуди не подінетеся від таких нудних обов'язків, як чищення зубів, лікування застуди чи проблем із випорожненням шлунка. Останнього, до речі, не уникнути, якщо Ви здійснюєте багатогодинну подорож в автобусі й харчуєтеся канапками або сухим печивом. Усі сподівання на те, що в комфортабельному імпортному транспортному засобі з туалетом і рукомийником це відчуття не таке неприємне, як при подорожуванні ЛАЗом, – марні сподівання.

Але менше з тим. Відчуття того, що ми от-от виїдемо за межі знайомих до обридлості львівських околиць і в моєму житті нарешті почнуться справжні пригоди, зустрічі з незвичайними людьми, спостереження екзотичних краєвидів, зазнало фіаско ще в автобусі.

Пасажирами двоповерхового дива західної цивілізації, яке примушувало невибагливого пострадянського споживача посилено відчувати комплекс власної неповноцінності своїми до блиску відполірованими вікнами, безшумним розсуванням дверцят і надійно амортизованим шурхотінням новеньких коліс, виявилися далеко не мільйонери чи безтурботні мешканці бананових країн. Лише один із моїх попутників відгукувався на «заґен зі мір бітте» незрозумілим, зате жвавим мовним потоком, котрий лише подекуди спинявся об «дер, ді, дас», немов балакучий гірський струмок об виступаюче каміння. Усіх решта можна було відразу безпомилково ідентифікувати як співвітчизників, і міркування, з яких вони вирішили здійснити таку далеку подорож, були, як виявилося згодом, ще несерйознішими, ніж мої. Мені навіть стало соромно за перебільшене відчуття власного геройства, коли я довідалася, що хлопець із сидіння навпроти їде до Гайльбронна на запрошення, котре він купив під німецьким посольством, заплативши за нього двісті баксів, а ще п'ятсот йому коштувала віза. Сума доволі солідна, як на ті часи. Чому він їде саме до Гайльбронна, хлопець пояснити не зміг, зате подальший план його дій вразив мене ще більше. По приїзді Альоша збирався