Читати книгу - "У країні ягуарів"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Є, сеньйоре? — чути з другого кінця голос Абелардо, який поспішно приймає з моєї шиї босі ноги, грубі, мов терпуг.
— Та ніби вбив… — відповів я невпевнено, прислухаючись до задушливої темряви під сіткою. Я помацав вухо, воно мокре і липке. Це все, що лишилось від комара, який зіпсував нам півночі.
А за сіткою комарі аж кишать, заколисуючи нас своєю «приємною» серенадою. В лісі ще темно, іноді чути хлюпіт води, шурхотіння якоїсь звірини, що лазить у гущавині. Десь далеко впало старе дерево. Отруйні змії, полози, дикі звірі пожвавлюються в нічному лісі. Одні чигають на здобич, інші стережуться нападу.
А ми — що ж подієш — з розплющеними очима погойдуємося в гамаку між двома пальмами урукурі, з нетерпінням чекаючи світанку, який врятує нас від страждань.
Раптом тишу пічної темряви розтинає дике нявчання. Ми напружено прислухаємося, потім потихеньку підводимося в гамаку. Я беру рушницю.
— Ягуар! — шепоче Абелардо.
Це самка кличе самця. Вона недалеко, за якихось сто — сто двадцять кроків від нас. Нявчання почулося знову, і, нарешті, все затихло. Більше ми не чули ягуара.
А за сіткою лунає фортіссімо комарів. Скільки мук і страждань завдає ця дрібнота мешканцям джунглів?! Жорстоке тут життя і для людини, і для тварини, і навіть для цих дрібних комах.
Нам нічого не лишається, як сісти в гамаку, обпершись один об одного спинами.
Нарешті, світає. В нічній темряві починають вимальовуватись якісь силуети, контури. Все поринає в олов'яну сіризну, потім, наче під впливом чарівної палички, забарвлюються в бронзовий колір і згодом у золотавий.
Абелардо підняв сітку і, полегшено зітхнувши, зліз на землю. Я солодко простягаюся у просторому гамаку. Тим часом Абелардо роздмухує жар у вчорашньому багатті. Коли сухий хмиз спалахнув, кабоклу підкинув оберемок дров і підійшов до мене:
— Сеньйоре, можна взяти вашу рушницю? Піду в ліс.
— Бери!
Знаю, що кому хочеться знайти слід ягуара. Незабаром я теж вилажу з гамака. Навколо все мокре від роси.
Заварюю міцну каву. Абелардо десь у лісі майструє капкан на ягуара. Через годину він кличе мене глянути на свій витвір.
Йдемо довго, майже чверть години, поки, нарешті, добираємося до місця, де Абелардо поставив пастку.
— Ось! Обережно, сеньйоре, не доторкуйтесь!
Це був допотопний примітивний капкан. У розколотий стовбур набито цвяхів. Один кінець стовбура міцно зв'язано ліанами, а другий розчахнуто клином. Між розщепленим стовбуром Абелардо поклав об'їдки м'яса. Якщо ягуар доторкнеться до клина, половинки стовбура миттю зійдуться і цвяхи, прихопивши звіра за шкуру, міцно триматимуть його. Для того, щоб ягуар не втік разом з капканом, Абелардо прив'язав до стовбура здоровенну колоду, кілограмів на сто.
— Ну, сеньйоре, як вам подобається капкан?
— Чудовий! — усміхнувся я. — Тепер тільки треба, щоб ягуар попав до нього.
— Попаде! — впевнено відповів Абелардо. — Якщо не ввечері, то вночі або вранці.
Цілий день ми ходили, намагаючись не зчиняти шуму, не розмовляючи голосно, навіть не рубали дров. Я переглядав наловлених комах. Абелардо вудив рибу. Приніс на вечерю з півдесятка рибин. До капкана вирішили навідатися завтра.
Надвечір знову почалася шалена атака комарів. Їх літало стільки, що не можна було й хвилини всидіти на повітрі. Тому вечеряти довелося в гамаку, під сіткою.
Смеркає. Вогнище якийсь час освітлює нас, потім згасає. Незабаром усе навколо поринає в чорну темряву. І знову «приємний» відпочинок, знову гладимо один одному ногами щоки й вуха. Та що подієш? Іншого виходу немає.
Кричать десь папуги. Над нами по зеленому склепінню промчала зграя мавп. Це місце в джунглях, мабуть, прокляте самим богом, навіть мавпи не зупиняються на ночівлю, рятуючись від мільярдів комарів, що нависають хмарами.
Мовчки лежимо в гамаку, який від найменшого руху гойдається і рипить. Я та, мабуть, і Абелардо, думаємо про капкан, сподіваючись, що вранці побачимо в ньому ягуара.
Після нічних мук Абелардо вранці почуває себе кепсько.
— Сеньйоре, — звертається він до мене, — дуже вдячний вам за все, але я більше не можу так ночувати. Вам теж від такого сну не солодко, однак ви просто жалієте мене.
— Нічого, Абелардо! — втішаю його. — Щось придумаємо. За кілька днів сплетемо гамак з лика, як це роблять індіанські племена.
— Гамак — ще не все. Його можна сплести, але сітки не сплетеш, — каже Абелардо сумно.
— Це правда!
Ми йдемо на берег, де Абелардо виливає на мене двоє відер води, потім я на нього. Вогнища вирішили не розпалювати доти, поки не оглянемо капкан.
Беремо рушниці і йдемо по вчорашніх слідах у джунглі. Абелардо прямує попереду, розсікаючи повитиці, ліани й гілля, що заступають нам шлях. Недалеко від капкана кабоклу зупиняється.
— Тепер ходімо разом, сеньйоре.
Далі йдемо обережніше. Раптом стаємо мов укопані. Перед нами, кроків за тридцять, під гіллям і виткими рослинами на землі щось борсається.
— Є! — радісно вигукує Абелардо. — Я ж казав, що попадеться!
Де й поділася лагідність тубільця. В очах спалахує дикий вогонь. Абелардо вмить знову перетворюється в запального мисливця.
В ягуара жалюгідний вигляд. Він схожий на мізерну мишу. Задніми ногами хижак порозкидав навколо себе опале листя. Мабуть, рвався з усієї сили, бо зрушив з місця пастку, але потягти її за собою в нього вже не вистачило снаги. Тепер він не господар джунглів, а жалюгідний бранець…
Неприємне видовисько. Не люблю такого способу полювання. З більшим задоволенням зустрічаюся з хижаком віч-на-віч, перемагаючи його в чесній боротьбі.
Абелардо пристрілив звіра, розтрощивши йому дробом передню частину морди. Потім розламав капкан, витяг
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «У країні ягуарів», після закриття браузера.