Читати книгу - "Привид Чорного острова"

та смалить сигарети, намагається не заснути. В німця такі ж думки, як у нього. Клейн прислухається, чи не заснув Джон, щоб прикінчити його і захопити карту.

Світлі стрілки на годиннику показували північ. Зійшов місяць. Його проміння ледь-ледь проникало в ліс. Тиші не було. Десь гукнув пугач, крижень крякнув спросонку і цявкнула лисиця. Коли намагаєшся впіймати звуки нічного лісу — легше боротися зі сном.

Нарешті Джон почув, як солодко спить Клейн. Навіть трохи хропе. Чи не навмисне? Джон обережно підвівся, легенько кашлянув. Не чує. Спить.

Джон витяг із сумки шовкову шворку з парашутного стропа, зробив з неї петлю і тихенько підкрався до Клейна…

За десять хвилин усе було закінчено. Джон підняв німецького офіцера високо над головою і вкинув у трясовину. Джон почув, як апетитно плямкотить земля, ніби їй приємно ковтати мерця.

— Тепер ти мені віриш? — спитав Джон Олеся.

Олесь глянув на Мері, Білла, на Фреда. Чи вони вірять Джонові? Вірять і чекають на його відповідь.

— Сер, навіщо ви мені про це розповіли? Найкраще буде, коли ви відправите мене з цього острова.

Джон спідлоба дивився на Олеся. Щось неприємне, зле було в його очах.

— Тепер — ні, — сказав Джон. — Ніколи тебе нікуди не відправимо. У тебе тепер таке становище, що ліпше впрягтися в одне ярмо з нами і шукати скарб. Знайдемо — тоді буде розмова.

У кімнаті запала тиша. Її порушив Фред.

— Він ще думає. Ви бачили десь такого? Йому пропонують діло, а він ще думає.

Але Олесь не зважив на ті слова.

— Коли ви вірите в існування скарбу, маєте карту, то чому ж досі не знайшли його? — спитав юнак.

Ніхто йому не відповів. Джон підвівся із стільця, витяг з шухляди теку, а з неї — трохи пожовклий клапоть паперу. Розгорнувши карту на столі, Джон сказав:

— Дивися! Та запам'ятовуй. Може, в тебе легка рука і ти нам знайдеш скарб.

Олесь побачив на карті точний малюнок їхнього Чорного острова. Недалеко від бухти, там, де скелі стрімко зводяться вгору, був намальований стовп, а біля нього стояв хрестик. Під хрестиком напис: «Десять кроків від стовпа».

— Все ясно. Але ж там ви все перекопали, — сказав Олесь.

— В тому й річ, що перекопали, а скарбу нема. Може, якась помилка на карті? Ти як гадаєш?

— Цього не знаю. А ви певні, що другої такої карти немає? Ви певні, що хтось раніше за вас не скористався скарбом?

Джон навіть розгубився від такого запитання. Йому й на думку не спадало, що може таке трапитися.

— Чи карта ще є — того не знаю, — сказав Джон. — Але скарбу на острові ніхто не знайшов — у цьому певний. Та й слідів од розкопів не було. Правда, в тому місці, де ми копали, хтось порушив землю. Але я гадаю — то пірати. Ну, то як?

— Гаразд. Допоможу шукати.

РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ

Чорний острів лежав на чотирьох вітрах. Звідки б вони не дули — все одно перекочувалися через острів. Цього ранку лагідний, теплий вітерець дмухав з півночі.

Олесь і Фред ішли поряд.

— Ну, от і комуніст добуватиме скарб. У вас же багатіїв знищують, навіщо тобі скарб? — іронізував Фред, насмішкувато позираючи на юнака.

— А він мені не потрібний, сер.

— То навіщо погодився? Сказав би старому, що не хочеш копати, — і все.

— Мушу я йому якось допомогти. А ти давно копаєш?

— Вісім років. Багато чи мало?

— І найменшого сліду?

— Найменшого.

— То чом не кинете? Так усе життя можна копати без наслідків.

— Скажи про це Джонові. Послухаєш, що відповість. Я вже намагався його переконати. Марно. Вірить він, надіється.

Якийсь час ішли мовчки. Олесеві стало навіть шкода Джона. Вірить у скарб, вірить у свою долю і боїться розлучитися з тою вірою. Його міркування порушив Фред.

— Слухай, як там тебе… не пам'ятаю. Ти правду кажеш, що у вас немає буржуїв?

— Жодного.

— І не можна розбагатіти?

— Ніхто того не прагне. Навіщо? Хто працює — має все, щоб жити пристойно.

— Диваки ви. А в чім зміст життя, коли не в багатстві? Яка ще мета може бути в людини?

Чорні Олесеві очі весело заблищали. Він усміхнувся і відказав Фредові:

— У кожного своя і в усіх — одна. Ось, наприклад, у мене: вивчитися на капітана далекого плавання. Мій старший брат став лікарем. Менша сестра в десятому класі. Хоче бути агрономом. Ну, а нашої загальної мети тобі не збагнути.

— Це чому ж? Ти вважаєш мене за дурня?

— Та ні. Не зрозуміти тому, що… ну, це тобі не ясно. Мета наша така: віддати себе служінню народові та Батьківщині.

Фред засміявся. Хрипкий сміх його то вибухав, то затихав десь у грудях. Насміявшись досхочу, він сказав:

— Кажеш — служити треба. А коли я не бажаю? Тоді що?

— Таких у нас немає.

— Не агітуй мене. Я все знаю. Вас усіх там змушують працювати безкоштовно. Так?

Олесь навіть зупинився від несподіванки. Ось які думки в нього. Дзвінкий, розкотистий сміх пролунав над островом. Олесь намагався вгамувати сміх, але як погляне на спантеличеного Фреда, знову його розбирає.

Нарешті відповів:

— Саме так — змушують. Змушують безкоштовно вчитися, безкоштовно нас лікують, а на старості літ живеш узагалі безкоштовно. Дають пенсію.

Фред підсмикнув гострі плечі, наїжачився, запалив сигарету і сказав:

— Зрозуміло. Ти хочеш мене впіймати