Читати книгу - "Рекламне бюро пана Кочека"

— Бачте, мосьє Кочеку, в нас ніхто не може заборонити фоторепортерам сфотографувати будь-яку людину, а потім надрукувати її портрет на сторінках газети чи журналу. Не може цього зробити і віце-президент клубу… Є один вихід — захворіти… Цілком природно, що після важкого і тривалого змагання з вами міг статися сердечний приступ, могли заболіти м'язи на правій лопатці. Я сходжу по лікаря, він подасть першу допомогу, і через нього ви передасте віце-президентові своє вибачення за те, що не можете бути присутнім на церемонії. І поїдете додому… То як, діємо?

— Діємо! Іншого не придумаєш. — Василь ліг на канапу, і Сар'ян пішов по лікаря.

Молодий, франтуватий лікар довго заспокоював Василя:

— Не хвилюйтеся, мосьє, серцеві спазми та болі у м’язах — звичайна річ після важких змагань. Потрібні невеликий масаж плеча і цілковитий спокій. Їдьте додому, лягайте в ліжко, запросіть масажистку, — говорив він, виписуючи рецепта. — Днів за два-три минеться, але надалі будьте дуже обережні, уникайте перевтоми. Мікстуру пийте тричі на день… Якщо вам буде потрібна моя допомога, подзвоніть. — Лікар подав візитну картку. — А тепер, гадаю, ви не заперечуватимете, якщо я пошлю по таксі?

— Дикую, лікарю, не турбуйтесь. Моя машина стоїть недалеко, і я сподіваюсь, що мосьє Сар'ян проведе мене.

— Велике до вас прохання, лікарю, — сказав журналіст, — попередьте, будь ласка, пана віце-президента, що мосьє Кочекові раптом стало погано і ви звеліли йому їхати додому.

— Звичайно, це мій обов'язок!

Удавана хвороба змусила Василя кілька днів сидіти вдома. Він і справді почував себе якщо не хворим, то стомленим і ледарював задоволено.

Ліза вставала рано. Похапцем нагодувавши його, поспішала на лекції в Сорбонну. На самотині Василь зручно влаштовувався в кріслі і читав.

Взагалі в нього не було підстав скаржитись на долю. Хто коли жив таким бурхливим, сповненим різних пригод життям, як він, Василь? Чи багатьом випадало щастя брати участь у революції, яка повалила царя, грудьми захищати справедливе діло від найлютіших ворогів?..

У Василя була щаслива властивість характеру — він умів не втрачати бадьорості за будь-яких обставин. А зараз у нього і зовсім нема причин бути невдоволеним тим, як усе складається. Єдине, чого йому бракує, — то це рідних просторів, друзів, товаришів… Тут він навіть не може читати книжки рідною мовою. Розмовляє з дружиною по-російськи тільки вдома, за зачиненими дверима, та й то стишуючи голос до шепоту.

Василь підійшов до вікна, довго дивився на вулицю. Кінець жовтня, а небо над Парижем голубе, без жодної хмаринки. Дні стоять теплі, лагідні, сонце не тільки світить, але й гріє як улітку. Листя на деревах обабіч широких вулиць і в парках ледь пожовтіло…

Саме в цю пору року життя в Парижі особливо пожвавлюється. Спадає спека, повертаються додому з мандрівок і морських курортів заможні люди. Афіші повідомляють про початок театрального сезону. За дзеркальними вітринами демонструються зимові моди. Вечорами на вулицях повно людей. Гомін, сміх, вигуки торговців смаженими каштанами, пісні…

А дома вже листопад. Дерева стоять голі. Може, навіть випав перший сніжок і зразу ж розтав. У селах топлять печі, пахне хлібом, яблуками. Скоро свято — п'ятнадцяті роковини великої революції, а вони з Лізою можуть тільки потай думати, згадувати про це.

П'ятнадцять років! А почнеш згадувати — ніби вчора все було… Лютневі дні на фронті розбурхали армію. Солдатам остобісіла безглузда бійня, вогкі окопи, холод, багно. В далекому Петрограді скинули царя, і люди чекали, що незабаром настануть переміни, але нічого не мінялося. Агітатори Тимчасового уряду співали старої: «Виконувати союзницькі зобов'язання! Війна до переможного кінця!..»

Сарай, де містилася авторота, звісно, не окопи — тепло, дах над головою, та й кулі не долітають. Голодувати теж не дуже доводиться: правду кажуть — «біля начальства не пропадеш». І все-таки в автороті неспокійно.

Сперечаються до хрипоти, мітингують. Солдати шкодують, що серед них нема Забродіна — його давно забрали з автороти — погнали на передові позиції.

Та, виявляється, були в автороті однодумці більшовика Забродіна, які причаїлися до пори. Тепер ця пора настала, — вони заговорили вголос. Невдовзі і Василь разом з ними кричав: «Геть війну!» А в Жовтневі дні на демонстрації ніс лозунг, написаний великими білими літерами на червоній китайці: «Вся влада Радам!»

Якось його запитав автомеханік Кожухін: «Ти, голубе, якій партії співчуваєш?» — «Партії Леніна!» — не задумуючись відповів Василь, певен, що Забродін був саме в цій партії. «Чого ж ти не вступаєш у партію більшовиків?» — «Та я б з великою охотою, але не знаю, як це робиться!» — щиро признався Василь. «Подавай заяву! Напишеш — так, мовляв, і так, хочу стати членом більшовицької партії і разом з усіма боротися проти буржуїв та поміщиків, йти до самої світової революції. А ми зберемося і на осередку обговоримо. Ти з робітників, свідомий — твоє місце з нами…»

Василь повернувся до Москви молодим комуністом, поступив на свій завод, став на облік у партійному осередку.

Час був важкий, голодний. Робітникам видавали на день фунт важкого, як глина, хліба, три оселедці, пачку махорки і коробок сірників — на тиждень. Цехи не опалювалися, трамваї ходили вряди-годи. Після роботи йшли у завком, грілися біля грубки-буржуйки, там брали й гвинтівки — патрулювали вулиці, охороняли радянські установи.

І от одного разу — Василь ніколи не забуде того дня— у цех вбіг зв'язковий і голосно вигукнув:

— Максимова Василя спішно в партосередок! Секретар осередку, зарослий рудою щетиною, в гімнастьорці, з наганом при боці, подав йому запечатаний конверт і сказав:

— Партійний осередок посилає тебе на роботу в Чека. Сам розумієш, який тепер час… Підеш на Луб'янку до товариша Дзержинського. Гляди, Василю, не підведи!

Василь розгублено бурмотів, — який, мовляв, з нього чекіст. Але секретар не схотів і слухати його.

— Який, який!.. Теж мені вередливий інтелігент знайшовся! Що ж, по-твоєму, чекістами народжуються чи, може, їх із заморських країн виписувати?