Читати книгу - "Зоряний єгер"

так само надійні, як і наші. Лише без шоломів.

— Якби переступили, то не гинули б люди, — сказав я несподівано для себе.

І Сааді вгадав мої думки. Чи не тому, що подумав про те саме?

— Ви про загибель Фелікса й Аніти? — з викликом промовив він. — Але до чого тут це? Нещасний випадок…

— Не певен…

Сааді почервонів. Він завжди червонів, як тільки я заговорював про давні події.

— Не розумію, про що ви говорите, Олексо Васильовичу. Я давно здогадуюся, які у вас бродять думки. Ви припускаєте, що сталося вбивство?

Я помовчав, і Набіль Сааді почервонів ще більше.

— Абу-Фейсале, а ви вірите, що двох досвідчених учених не могли захистити ні поле, ні кеб, ні костюми?

— Вони вийшли з кеба. Біля озера була досить густа рослинність. Фелікс, щоб не пошкодити дерева, залишив кеб і пройшов далі пішки.

— Гаразд. Припустимо, Фелікс і Аніта стояли на березі й спостерігали. Але як вони опинилися в озері? Яким чином? Що пробило силовий захист?

— А ви звернули увагу, що поле вимикається, коли знімаєш шолом!..

— Атож! А чому вони були без шоломів? Ніхто в комісії на це питання до ладу не відповів, усі лише знизували плечима: зняли — тому й загинули. А я питаю: чому зняли?

Сааді лише знизав плечима.

— Повітря тут за складом близьке до земного, особливо в деякі зелені сезони. Може, закортіло подихати трохи без шолома? Або ризикнули встановити без шолома контакт із невідомим індуктором?

— Навіть якщо ми знайдемо на Мегері розум з телепатичними здібностями, — заперечив я, — то тоді отримаємо відповідь лише на питання, чому люди могли опинитися в озері без шоломів. Але не на питання, чому вони зняли шоломи. Чи, ви вважаєте, супергіпноінтелект пробив захист? Експерти практично виключають таку напругу псі-поля. З другого боку, будь-який учасник експедиції за бажання легко міг підстроїти нещасний випадок. Наприклад, викликати несправність легеневого монітора, і в певну мить люди почали задихатися в шоломах. Або втратили контроль над собою…

— Дикість якась. Але… але, покладемо, технічно це підстроїти можна. Проте навіщо? Ви, Олексо Васильовичу, поза сумнівом, великий знавець детективної літератури. То пригадайте: сищики минулого завжди починали розслідування з питання «кому вигідно?». Кому могло знадобитися вбивати Аніту й Бурцена?

— Хочете мотив?

— Так, якщо завгодно. Мотив!

Я так захопився суперечкою, що забув про свій намір діяти з позицій адвоката і повністю увійшов у роль обвинувача.

— Мотив Олени Бурцен — ревнощі. Мотив Альберто Тоцці — нерозділене кохання, ущемлене самолюбство й ті-таки ревнощі. Мотив Масграйва — найнепереконливіший, але все-таки припустимий — ненависть до підривачів експедиційної дисципліни. Лише у вас немає видимого мотиву, Абу-Фейсале.

— Оце вже ні, даруйте! — войовничо вигукнув контактолог. — Мотив, у такому разі, був і в мене. Ми з Бурценом були, користуючись вашою термінологією, заклятими науковими ворогами!

Сезон пробудження вихлюпнув на поверхню життя, що дрімало в надрах планети. Суворий клімат двадцяти п’яти пір року затримав розвиток спор, личинок, насіння. І раптом життя це, знуджене за світлом, негайно кинулося в спіральну, стрімку круговерть еволюції.

РОЗДІЛ 12

Медуза поворушила мацаками, розпростала краї мантії й, натягнувши желеподібне тіло між гілок високого дерева, наготувалася до полювання. Голод спонукав діяти цю хижу істоту, примушував вслухатися в кожен шерех. Медуза відчула, вловила сите вдоволене воркотання другої медузи на дальньому краю лісу, і від цього ще нестерпніше закортіло їсти. Внутрішнім слухом медуза відзначила наближення якоїсь крупної живності до її дерева. Напружилася, перетворившись у груду залізних напівпрозорих м’язів.

Декілька днів ми працювали, виїжджали в маршрути, спостерігали. І все одно вирішення головного питання — хто вбив? — не просувалося далі умоглядних легковажних висновків.

Те, що Сааді сам зводив на себе можливі підозри, жодною мірою не заспокоювало мене. Навпаки, цей припущений мотив злочину захопив мою уяву. Мене вразило, як вправно й довго приховував Сааді наукову ворожнечу з Бурценом: у жодному звіті, в жодній розмові на це не було зроблено й натяку. А ворожнеча існувала. Відсилаючи з Мегери репортаж на Пальміру, я вставив у гіперграму прохання розібратися в антагонізмі двох учених. Через дві доби я знову пожертвував останнім редакційним флашером, вивівши його в гіперкосмос за відповіддю. Як я й розраховував, мої колеги на Пальмірі не підвели. Неквапливі у звичайних справах, вони володіли даром мобілізувати сили, коли це було потрібно.

У повідомленні мовилося, що Бурцен був головним науковим опонентом Набіля Сааді. Хоча обоє дослідників представляли різні галузі науки, їх інтереси непримиренно стикалися в одному — в суперечці про походження позаземного інтелекту. Теорії Бурцена й Сааді підтримувалися різними групами вчених. Сааді відстоював досить сміливу теорію неорганічних мислячих структур, Бурцен же доводив прямо протилежне. Він був переконаний, що носієм розуму може бути лише біологічний утвір, продукт органічної еволюції.

Мотив Сааді треба було розглядати як вельми серйозний. Загибель Бурцена, по-перше, позбавляла професора від, як він сам висловився, «заклятого наукового ворога», який міг, довівши свою правоту, скинути Сааді з академічного п’єдесталу. А по-друге, приписуючи загибель людей таємничому гіпнотичному випромінюванню, яке імовірно могло бути продуктом позаземного інтелекту, Сааді отримував якщо не підтвердження, то значне підкріплення своїх наукових позицій.

Я вже не сумнівався, що хтось третій свідомо чи несвідомо винен у тому, що Бурцен і Аніта зняли шоломи й… пірнули в озеро.

Озеро… Кілька разів під’їжджали ми з Набілем до самого яру, схожого на пересохлий покинутий кар’єр. Коли б не старі відеозаписи та крихітний водограй джерела на дні, ми нізащо не впізнали б у цьому котловані загадкове озеро. Те саме, що розливається тут лише в