Читати книгу - "Ловці манекенів. Про що розмовляють закохані"

торбину на дашок, щоб налякати дівчину. Це дурний жарт. Випадково я звернув увагу на чорнявого хлопця з сірим ціпком — накульгував на праву ногу. Він тримався осторонь, ніби стежив за ними. Іноді сидів он у тій альтанці, — і Чикирда показав рукою у вікно.

Тополюк глянув на альтанку. Вона посередині двору, і з неї зручно стежити за рогом будинку № 19 і першим під’їздом. Виходило, Михайло бачив Кривого. Євген почав напружено слухати.

— Того дня… — і Чикирда насупився, перестав обмацувати модель бригантини, його довгі пальці ледь затремтіли. Очевидно, йому було нелегко згадувати. — О другій годині я взяв бінокль. Хлопців на розі ще не було, зате в альтанці вже знаходився чорнявий з ціпочком. Невдовзі, хвилин за десять — п’ятнадцять, з’явилася трійця з «дипломатами». Стояли, балакали, сміялись і все поглядали на проспект — чекали дівчину в окулярах. Незабаром вона з’явилася з хлопцем, теж в окулярах. (Славко Нечай, відзначив Євген). Відчайдух побачив їх, віддав «дипломата» товаришу й подався до під’їзду. А тим часом дівчина залишила свого супутника. Порівнялася з друзяками відчайдуха — і ті щось їй сказали, а вона навіть не обізвалася до них. А той уже видряпався на підвіконня, сидів, хизувався, махав рукою…

— А чорнявий з ціпком? — запитав Тополюк.

— Чорнявий, тільки «дипломатник» виткнувся у вікні, відразу подибав до під’їзду. Ви знаєте, мені чомусь здалося… якесь недобре передчуття. Тут і дівчина в окулярах зайшла у під’їзд. Бачу, відчайдух злякано озирнувся в коридор. А там… Чорнявий на майданчику. Дивлюсь, Кривий щось сказав — заворушились губи, і штовхнув його палицею…

— А далі, Михайле?

— Друзі, коли він упав, дали дьору. Чорнявий за кілька хвилин спокійно вийшов з під’їзду, завернув за ріг будинку і зник.

— А ви?.. Чому ж ви?!. — з осудом запитав Тополюк.

— Я ще погано ходжу, — знічено відповів Чикирда. — Доплентався до сусідів — нікого, мати на роботі. Коли б не ноги, я б його наздогнав.

Євген зніяковів. Вражений розповіддю, він зовсім забув про його каліцтво.

— Пробачте, Михайле. А що з вами сталося?

— Кесонка[3]. Я у морфлоті служив водолазом. Підіймали баржу з боєприпасами, яка затонула під час війни, та напарник… Одне слово, трапилося з ним нещастя, я кинувся виручати і… — Чикирда махнув рукою.

Хм, водолаз. Мужній хлопець. Тополюк з повагою і водночас із жалем подивився на нього.

— А що кажуть лікарі?

— З часом буду ходити нормально. Я спочатку взагалі не підводився і не розмовляв, — Михайло поклав бригантину і глянув на Євгена допитливими синіми очима, у них ні скорботи, ні розпачу.

Чикирда охоче виконав прохання Тополюка — власноруч написати свідчення. Почерк у нього твердий, рівний і чіткий.

Отак несподівано знайшовся дуже важливий свідок. Євген подякував Михайлові і попрощався з ним.

На годиннику — 20.05. Напевне, Бухов досі на роботі.

16

Цієї ночі Тополюка розбудив черговий по гуртожитку о 5.45.

Квапливо одягався і розмірковував, що трапилось. Капітан вибіг на ганок. Біля під’їзду стояв їхній «га-зик». За кермом сидів сержант Петро Черняк, заспаний, з рудою щетиною на щоках. Видно, не мав і хвильки поголитися. Євген плюхнувся на переднє сидіння, й відразу «газик» рушив.

— Що там? Де?

— В дубовому гаю на проспекті Миру знайшли мертвого хлопця, — відповів Петро і провів долонею по обличчю, ніби умивався, вибачливо додав: — Пізно ліг, готуюся до сесії.

(Він заочно навчався на юридичному факультеті Харківського університету).

Звістка розбурхала Євгена й прогнала рештки сну. В голові зароїлася безліч запитань…

— І який з себе хлопець?

— Я його не бачив, бо сидів у машині коло рації, — невдоволено відповів Петро. Сержантові завжди кортіло побувати на місці події, але нечасто випадала така нагода.

«Газик» мчав безлюдним о цій порі проспектом Леніна.

Тополюк поринув у роздуми, проте ненадовго: за кільканадцять хвилин вони повернули на подвір’я, оточене трьома будинками. Євгенові будинки знайомі — тут жили Біронський, Апостолов і Шейченко. Стояв «уазик», в якому виїздила оперативна група на вбивства, і зелений «Москвич» Бухова. Черняк припаркувався коло них. На подвір’ї кілька чоловік робили ранкову гімнастику, а за трансформаторною будкою товклися мешканці з бідончиками — брали молоко.

— Де наші? — звернувся капітан до сержанта.

— Там, — Петро махнув рукою у напрямку гаю. — Ідіть цією стежкою. Вона виведе.

На стежці Тополюк зустрівся з літньою жінкою в синьому спортивному костюмі, йшла повільно, наче сновида, нічого не бачачи, — очі порожні, мов заморожені.

Невдовзі ліворуч показався розлогий і плаский горб, а з-за нього видно було голови людей. Свої: слідчий прокуратури Бухов, начальник відділення міліції полковник Польовий, прокурор Носаківський, кінолог Власен-ко, експерти… Тополюкового начальника відділення майора Ковбича не було — у відпустці. Значить, біля горба… Сліпучо й безгучно, ніби далекі вибухи, перебігали фотоспалахи, чулося сухе клацання апаратів.

Не розмовляли, чути було лиш короткі накази. Тополюк кивнув товаришам — привітався і спинився коло Бухова. Розшуковий пес Факел крутнув хвостом — упізнав його. Власенко витирав обличчя великою хустинкою. Отже… Не зволікай, Євгене, поглянь на труп…

Він лежав за два кроки від жовтої брили черепашнику, на правому боці, спиною до Євгена, з трохи підігнутими ногами в кедах, лівою рукою прикриваючи коротко стрижену русяву голову. Сині, майже нові джинси, сорочка з коричневими смугами. І одяг, і фігура здалися Євгенові знайомими. У нього поволі стискалося серце…

Бухов глянув на Тополюка й скрушно похитав головою.

— Факел взяв слід і довів Власенка до тролейбусної зупинки, — пошепки сказав Денис. — Надибала його оце недавно жінка: вийшла, як завжди, побігати підтюпцем і…

— Хто він?

— Не впізнаєш?

Євгену не хотілося впізнавати. Надто велика