Читати книгу - "Альбатрос — блукач морів"

160
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 24 25 26 ... 62
Перейти на сторінку:
по хвилині мовчання обізвався:

— Набридає значить? — І, насунувши хлопцеві на очі кашкета, повчально мовив — Не те кажеш! В єдиноборстві з морем людина вивіряє свої сили. Зізнаюсь: ненавиджу тих, що хникають. Такі ще є і на землі й на морі, — обпік поглядом Анукіна. — Що про них скажеш? Слабаки, яких, мов тріску, носить дріб’язковість буденщини. Нудьга, скорбота… Ну, й артисти! Удають із себе чальдгарольдів. А я б їх, сучих синів, примусив, як ми, бувало, на траулері, день і ніч тягати сіті — куди й поділася б нудьга.

— Щось ти, старче, розбурчався! — озвавсь Анукін. — Так ото вже й багато тих чальдгарольдів?

— Не багато, але є.

Ми згодні із Степановичем. Справді, нічого нарікати на долю, пустопорожність ховати за личиною романтичної скорботи! Ми згодні з ним. Тільки чого раптом він заговорив на цю тему? Натяк? Якщо натяк, то невиправданий. Хто-хто, а ми таки не скиглимо і трудимося, слово честі, неабияк.

Анукін сказав йому про це. Той усміхнувся. Та, видно, задерикуватість наша йому сподобалась:

— Не про вас сказано!..


Минув ще один день… Досліджуємо океан. Він таки поволі розкриває свої таємниці.

Сьогодні востаннє промацували Сомалійську, улоговину. Залишаємо ці місця, лягаємо курсом на захід.

На палубі — гомін.

— Хто не хоче проспати берега, лаштуйте фотоапарати, чистіть черевики — завтра заходимо на Занзібар…

Вночі, коли над головою квітнуть зорі та чути одноманітне порипування снастей, я, вахтовий, іду в обхід. Судно — велике, і мені треба зазирнути в кожну щілину: що там і як? Такі мої обов’язки.

Кожного разу в каюті начальника експедиції я бачу світло. Коли ж він спить, цей невтомний трудар.

Якось Гліб Борисович Удінцев запросив мене до себе. Корабельний тесля уже відпочивав, і в каюті треба було полагодити перебірку, аби вода не просочувалася на стіл.

— Будь ласка, заходьте. — По-юнацьки худорлявий, стрункий, схожий на спортсмена, що постійно гартує тіло, не дозволяючи запливти жиром. Його вимогливість — в усьому: в суворому режимі відпочинку, роботі, на яку припадає щонайменше шістнадцять годин на добу. Здається, він всюдисущий. У лабораторіях, де науковці працюють, схилившись над пробами грунту, біля глибоководних драг, у штурманській над маршрутною картою — скрізь можна побачити Гліба Борисовича. Про таких кажуть: «Душа колективу». До того він ще й морська душа: почуває себе в океані, як у давно звичному середовищі, бо з сорока п’яти років свого життя понад сто місяців — майже десять років! — провів в експедиціях.

Я зачарований ним!


Відгомін перший


Людина прагнула до мети, як ріка до моря. Вона йшла неухильно — крізь терни і завали. Повчальний приклад тим, хто зневірився в мрії, знесилився в путі!

Кожен з нас іде своїм шляхом. І у кожного є земля, де той шлях починався. Його благословляли Уральські гори, ліси. Вони змалку вчили Гліба мужності.

Ще хлопчиком бігав він на стрімкі, кедрами порослі узгір’я. Все чарувало душу: хащі, де за кожним пеньком причаїлися лісові чудовиська; кам’яне безладдя гір, серед яких десь виблискують казкові самоцвіти. Внук відомого письменника Маміна-Сибіряка, Гліб, як і його дід, був закоханий у гори, в ліси, в сувору уральську землю.

Удінцеви з діда-прадіда золотошукачі. І далі Уралу не бували. Хто ж посіяв у його душі прагнення до незнаного?

Якось я запитав його про це. Гліб Борисович замислився, поринув думкою в далеке. Потім відповів:

— Знаєте, прочитана книга здатна інколи повернути долю в інше русло. В дитинстві прочитав я повість — не знаю навіть якого автора — «Солоний вітер», і та книга утвердила рішення побрататися з морем, присвятити йому своє життя.

Романтичні, наївні мрії, яким судилося здійснитись.

Звивистий, довгий путь ріки до моря і — нелегкий, бо не всі ж ріки добігають туди… Минуле виринає, мов із небуття; він знову й знову повертається до того, свого першоджерельного початку, коли збагнув щастя пошуку.

Перед війною Гліб вирушив в експедицію. І куди? На Сіверський Донець — до місця битви князя Ігоря з половцями!

— Читали «Слово о полку Ігоревім»?

— Читав.

— Скільки чарівності в ньому! — І продекламував — «То быо вь ты ратии вь ты пльчкы, а сицей ратии не слышано! Сь зараниа до вечера, сь вечера до свьия летять стрьлы каленыя, гримлють сабли о шеломьт… Чрьна земля под копыты костьми была посьяна, а кровию польяна: тугою взыдоша по Руской земли».

Перша експедиція, перша поїздка запалила у хлопця непереборне бажання вивчати рідний край, його історію.

Земля — захоплююча книга, її будь-що треба прочитати — тільки тоді можна збагнути і землю й себе. Потім, через десятиріччя, цим своїм думкам він знайде потвердження в Екзюпері, котрий сказав, що «земля помагає нам зрозуміти самих себе, як не поможуть ніякі книги. Бо земля опирається нам».

Та почалася війна.


Відгомін другий


Цей Вагнер, нестримний політ валькірій! Його музика душу потрясає. Вона й зараз лунає в каюті Гліба Борисовича.

— Любите?

— Дуже! Із ним, Вагнером, у мене пов’язаний один випадок.

Давно це було…

Йшов останній рік війни. Одного березневого дня вони летіли над Данцігською бухтою. Служив Гліб Борисович у нічній авіації. Та цього разу навіть для них, сміливців, завдання було не з легких. Наказ: удень прорватися крізь вогонь фашистських зеніток і скинути бомби на порт Хелл… ІЛ-4 летів за хмарами. Але й там не уник зустрічі з «мессершміттом». Його переслідували три ворожі літаки. Зав’язався нерівний бій.

— Одного «мессера» ми збили відразу, — розповідав Гліб Борисович, — решта продовжувала погоню. То жахлива річ — повітряний бій. Бачили ви, як акули напали на коріфену?

— Аякже. Це було сьогодні на моїй вахті. Кривавий поєдинок в океані!

— Ну, так ото щось

1 ... 24 25 26 ... 62
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Альбатрос — блукач морів», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Альбатрос — блукач морів"