Читати книгу - "Подорож на Місяць"

Темпа-Тауна і повинні були стати табором у своїх наметах, наче військо в полі, — все це разом — завдання понад людські сили і його не можна виконати без певної безрозсудності.

20 жовтня, о 9 годині ранку, семафори Багамського каналу сповістили про густий дим на горизонті. Через дві години великий пароплав обмінявся з ними сигналами. Назву «Атланта» зразу передано в Темпа-Таун. О четвертій англійське судно було на рейді в Еспіріту-Санто. О шостій воно спинилось у порту Темпа.

Якір ще не врізався в піскувате дно, як 500 різних суден оточили «Атланту», і пароплав був узятий приступом. Барбікен перший зійшов східцями на палубу і голосом, в якому він марно намагався приховати хвилювання, вигукнув:

— Мішель Ардан!

— Тут! — відповів чоловік з юта[50].

Барбікен, схрестивши руки, не розтуляючи губ, запитливим оком пильно вдивлявся в пасажира «Атланти».

Це був чоловік років сорока двох, високий, але вже трохи згорблений. Його голова, схожа на лев'ячу, іноді стріпувала шевелюрою, яка утворювала на ній справжню гриву. Коротке обличчя, широке біля висків, з щетинистими вусами, подібними до котячих, маленькі жовтуваті баки на всю щоку, круглі й неспокійні очі, погляд короткозорої людини — доповнювали цю виразну котячу фізіономію. Але ніс був сміливо накреслений, рот м'якого рисунка, лоб високий, розумний, з борознами, наче поле, що ніколи не лежить перелогом. Нарешті, дуже розвинений тулуб, що спирався на довгі ноги, мускулясті руки, рішуча хода — все це робило з цього європейця людину «скоріше викувану, ніж вилиту», як кажуть металурги. Одягнений був він у широке вбрання. Його штани й пальто були такі просторі, що Мішель Ардан сам прозвав себе «смерть сукну». Широчезний комір його сорочки був розстебнутий, звідти стирчала дужа шия, а з так само розстебнутих манжет виглядали жилаві руки. Здавалося, що цій людині, навіть серед зими й небезпек, ніколи не буває холодно.

Тепер на палубі пароплава, посеред натовпу, він не залишався і хвилини на місці, «теліпався на якорях», як казали матроси, жестикулював, казав усім «ти» і гриз свої нігті з нервовою жадібністю.

Ця дивна людина жила невпинно у світі перебільшень. Він бачив усе перебільшеним, крім… труднощів і людей. Він був досить дотепний і вигадливий у розмові, завжди готовий утнути якийсь жарт. У суперечках він зовсім не пильнував логіки, але вперто захищав усіма засобами свою справу. Він ставився зневажливо до кабінетних вчених, «людей, які лічать вічка, коли ми граємо партію». Кидався стрімголов у всякі безумні пригоди і, коли здавалося, що він от-от скрутить собі в'язи, завжди підводився на ноги, мов дерев'яна лялька з свинцевою кулькою всередині, якою бавляться діти.

Проте його любили здебільшого і поводилися з ним, як з пещеним пустуном. Це була людина, з якою можна було або товаришувати, або відсахнутися від неї. І з ним товаришували. Всі цікавились його сміливими пригодами і стежили за ним неспокійними поглядами, бо знали, що він такий нерозсудливий і відважний. Коли який приятель хотів застерегти його проти близької небезпеки, він відповідав з чарівною усмішкою: «Ліс буває спалений лише своїми власними деревами», не маючи сумніву, що цитує найкраще з усіх арабських прислів'їв.

Такий-от був цей пасажир «Атланти», завжди збуджений, завжди палкий від внутрішнього вогню, завжди схвильований і не через те, що йому доведеться робити в Америці, — він про це навіть зовсім не думав, — а через свою нервову натуру. Коли взагалі будь-які люди являли собою разючий контраст, це саме були француз Мішель Ардан і янкі Барбікен, обидва, проте, заповзятливі, відважні, хоробрі, кожний у своєму дусі.

Споглядання, якому віддався президент Гарматного клубу в присутності цього суперника, що мав відсунути його на другий план, припинили вигуки з натовпу — «ура» і «віват». Ці вигуки були такі несамовиті, ентузіазм, скерований на особу Ардана, набрав таких нечуваних розмірів, що, хоч який сміливий він був, але після того, як довелося потиснути першу тисячу рук, ледве не залишивши в них свої десять пальців, він утік до каюти.

Барбікен ішов за ним, не кажучи й слова.

— Це ви — Барбікен? — спитав його Мішель Ардан, тільки-но вони залишилися вдвох, таким тоном, ніби він звертався до особи, яку знав уже двадцять років.

— Так, — відповів президент Гарматного клубу.

— Гаразд, добридень, Барбікен! Як справи? Дуже добре? Тим краще! Тим краще!

— Отже, — сказав Барбікен без усякого вступу, — ви вирішили відправитися?

— Остаточно вирішив!

— Ніщо вас не затримує?

— Ніщо. Чи ви змінили ваш снаряд, як було зазначено в моїй телеграмі?

— Я чекав на ваш приїзд. Але, — спитав Барбікен з новою настійливістю, — чи добре ви обміркували?..

— Обміркував? Хіба я мав час для цього? Я дістав нагоду зробити подорож до Місяця, я з неї скористався, оце й усе. Мені здається, що не варт багато обмірковувати.

Барбікен пожирав очима цю людину, яка говорила про свій проект подорожі з такою легкістю, з такою надзвичайною безтурботністю, з такою повною безжурністю.

— Але ви маєте принаймні план, — сказав він йому, — засоби для виконання?

— Досконалі, мій дорогий Барбікен. Але дозвольте мені зробити вам одне зауваження; я люблю розповідати мою історію всім одночасно, щоб потім не було більше за це мови. Таким способом я уникну повторень. Отже, не кажучи зайвих слів, скликайте ваших друзів, ваших колег, усе місто, всю Флоріду, всю Америку, коли хочете, і завтра я буду готовий розгорнути перед вами мій план, розказати про мої засоби і відповідати на всякі заперечення. Будьте спокійні, я чекатиму їх з усією твердістю. Чи ви згодні на це?

— Згоден, — відповів Барбікен.

На цьому президент вийшов з каюти і сповістив натовп про пропозицію Мішеля Ардана. Люди почали сходити на берег, але деякі впертіші глядачі не хотіли залишити палуби «Атланти». Вони заночували на судні. Між іншим, Дж. Т. Мастон