Читати книгу - "Вигнанці"

коли навіть вам доведеться дати відповідь за свої вчинки і найпотаємніші думки. Я хочу, щоб ви прожили решту свого життя, упорядковуючи церкву, і показали благородний приклад вашим підданим та виправили зло, яке ви, може, заподіяли в минулому.

Король, застогнавши, упав у крісло.

— Знову те саме, — промовив він. — Та ви ще гірші за отця Лашеза й Боссюета.

— Ні, ні! — весело перебила вона з ніколи не зраджуючим її тактом. — Я набридла вам, тоді як ви зробили мені високу честь, відвідавши мене в моїй келії. Це, справді, чорна невдячність моя, і я була б справедливо покарана, коли б ви не поділили завтра зі мною моєї самотності і тим затьмарили весь день. Але скажіть, сір, як посувається будівництво в Марлі? Я горю від нетерпіння знати, чи діятиме великий фонтан.

— Так, фонтан прекрасно б'є, але Мансар занадто відсунув правий флігель. Я зробив з нього непоганого архітектора, але ще доводиться вчити його багато чого. Сьогодні я показав йому на плані цю помилку, і він обіцяв мені виправити її.

— А скільки коштуватиме ця зміна, ваша величність?

— Кілька мільйонів ліврів, зате вигляд з південного боку буде далеко кращий. Я забрав під будинок ще милю землі праворуч, бо там жило багато бідняків, халупи яких були не дуже гарні.

— А чому ви не їздили сьогодні верхи, ваша величність?

— Це не дає мені ні найменшої приємності. Був час, що кров у мене закипала, коли заграє ріг чи затупотять копита, але тепер усе це тільки стомлює мене.

— А полювання з соколами?

— Мене й це більше не цікавить.

— Але ж вам потрібні якісь розваги, сір?

— Що може бути нудніше за розваги, які вже не розважають? Не знаю, як це вийшло. Коли я був хлопцем, мене й матір весь час ганяли з місця на місце. Тоді проти нас бунтувала Фронда, а Париж кипів заколотами, — і все ж, навіть життя серед небезпек здавалося мені ясним, новим, повним інтересу. А тепер, коли скрізь безхмарно, коли голос мій — перший у Франції, а голос Франції — перший в Європі, все здається мені стомлюючим і нудним. Яка користь від утіхи, коли вона набридає мені, як тільки я її спробую?

— Справжня втіха, сір, полягає лише в ясності духу, в спокої совісті. І хіба не природно, що, коли насувається старість, наші думки забарвлюються у більш серйозний колір? Якби було інакше, ми могли б докоряти собі за те, що не дістали ніякої користі з уроків, даних нам життям.

— Можливо, але у всякому разі сумно й нудно почувати, що вже ніщо більше не цікавить тебе. Але хто це стукає?

— Це моя компаньйонка. Що треба, мадмуазель?

— Прийшов мосьє Корнель читати королеві, — відповіла молода дівчина, відчиняючи двері.

— Ах, так, ваша величність. Я знаю, як часом докучає дурна жіноча балаканина, а тому запросила декого розумнішого розважити вас. Мав прийти мосьє Расін, але мені переказали, що він упав з коня, і замість себе він прислав свого друга. Дозволите йому увійти?

— Як бажаєте, мадам, як бажаєте, — байдуже відповів король.

На знак компаньйонки в кімнату ввійшов маленький чоловічок, хворобливий на вигляд, з хитрим, жвавим обличчям і довгим сивим волоссям, що спадало на плечі. Він тричі низько вклонився і потім несміливо сів на самий краєчок стільчика, з якого господиня зняла свою робочу корзинку. Вона усміхнулась і кивнула поетові головою, підбадьорюючи його, а король з покірним виглядом відкинувся на спинку крісла.

— Накажете комедію, чи трагедію, чи комічну пастораль? — несміливо спитав Корнель.

— Тільки не комічну пастораль, — рішуче сказав король. — Такі речі можна грати, а не «читати: вони приємніші для ока, ніж для слуху.

Поет уклонився на знак згоди.

— І не трагедію, мосьє, — додала мадам де Ментенон, підводячи очі від роботи. — У короля й так досить серйозного в години роботи, а я сподіваюсь, що ваш талант розважить його.

— Нехай це буде комедія, — вирішив Людовік. — Відколи помер бідолаха Мольєр, я ні разу не сміявся від щирого серця.

— Ах, у вашої величності справді тонкий смак, — вигукнув придворний поет. — Якби ви зволили зайнятися поезією, що тоді було б з усіма нами?

Король усміхнувся. Ніякі лестощі не здавалися йому надто грубими.

— Як ви навчили наших генералів воювати, а художників малювати, так настроїли б і ліри наших бідних співців на вищий лад. Але Марс навряд чи погодився б поділити смиренні лаври Аполлона.

— Так, мені часом здавалось, що в мене дійсно є такі здібності, — поблажливо відповів король, — але серед державних турбот і тягот у мене, як ви самі сказали, лишається надто мало часу, щоб займатися мистецтвом.

— Але ви заохочуєте інших до того, що могли б так прекрасно робити самі, ваша величність. Ви викликали появу поетів, як сонце викликає появу квітів. І скільки їх? Мольєр, Буало, Расін, один вищий за другого. А інші другорядні — Скаррон, такий непристойний і разом такий дотепний… О, пресвята діво! Що мовив я?

Мадам де Ментенон поклала на коліна вишивання і з виразом величезного обурення дивилася на поета, який завертівся на стільці під строгим поглядом її повних докору холодних сірих очей.

— Я гадаю, мосьє Корнель, вам краще почати читання, — сухо промовив король.

— Безперечно, ваша величність. Накажете прочитати мою п'єсу про Дарія?

— А хто такий Дарій? — спитав король, освіта якого, через хитру політику кардинала Мазаріні, настільки була занедбана, що він був неуком у всьому, крім того, що входило в коло його безпосередніх спостережень.

— Дарій був цар Персії, ваша величність.

— А де ця Персія?

— Це — царство в Азії.