Читати книгу - "Тайники розкриваються вночі"

нервуєте? Яка помста? Хіба громадських помічників міліції знімають з роботи абощо? Навпаки, їх поважають, йдуть назустріч їм. Годину тому ви запевняли, що на фабриці люди чесні. Чого ж вам боятися?

Кочубієвський затих, довго дивився на лейтенанта, кліпаючи очима.

— Але ви не турбуйтесь, — продовжував Юрій, підписуючи перепустку. — Сталося непорозуміння… Якщо хочете, я зараз при вас подзвоню директорові і скажу про це.

— Годі, годі! Досить дзвінків! — замахав руками Кочубієвський.

— Як хочете.

Чоловік узяв свою перепустку і повільно, немов тяжко хворий, почвалав з кімнати.

Коли Дроздов повернувся, Юрій переказав йому розмову з Кочубієвський. Дроздов задоволено всміхався.

— А це не жорстоко було з нашого боку? — вагався юнак.

— Не будьте манною кашею, лейтенанте!

Того ж дня Гармаш доповів Вовченку про цей випадок.

— Звичайно, — сказав підполковник. — Ви допустили помилку. Звертатися по допомогу можна тільки до людини, в якій абсолютно впевнені, що вона принципова і чесна. Випадкових осіб, кар'єристів, підлабузників або людей, які прагнуть за нашою спиною звести з ким-небудь особисті рахунки, треба остерігатись. Вони самі напрошуються і готові всіх «викривати». Нехай господь бог рятує нас від таких «громадських помічників»…

Вовченко замовк, замислився, наче й забув про Юрія.

— А от майор мене здивував, — раптом вихопилось у нього. — Здивував!.. Скільки років разом працюємо…

Підполковник не пояснив своєї думки і сухо закінчив:

— Запам'ятайте, Юрію Сергійовичу, я не прихильник сумнівних трюків, як оце утнув Дроздов. Постарайтесь, щоб вам ніколи не довелося вдаватися до таких методів…

Дівчину звуть Мариною

Гармаш звернув увагу на людей, що сиділи в коридорі під дверима в начальника паспортного столу.

Біля вікна, нахиливши голову, тихо плакала дівчина.

— Що за люди? — спитав у капітана Бурименка. — Чого вона плаче?

— Перевіряли паспортний режим, — відповів капітан. — Це — непрописані або ті, в кого закінчилася прописка.

Юрій підійшов до вікна.

— Чого плачете? — спитав співчутливо.

— А що мені — танцювати?

— Де живете?

— Куток наймаю…

— Гм… — Юрій уважно глянув на дівчину. — Як звуть вас?

— Марина Ласкавець.

Сльози швидко висихали на її очах. У неї було миле обличчя сільської дівчини, до якого пасує і традиційна квітчаста хустка, і модний капелюшок.

— Ви не хвилюйтесь, — доброзичливо сказав Юрій. — Ходімте поговоримо, — запросив він дівчину до вільного кабінету.

Збентежено оглядаючись, Марина увійшла за ним.

— Сідайте, де вам зручніше, — показав Юрій на диван під стіною, на стільці біля столу. — Так що ж у вас із пропискою?

— Вже півроку як тимчасова прописка скінчилась.

— Чого ж не хочете продовжити? Набридло в Києві?

— Хіба я не хочу? — здивувалась дівчина. — Хазяйка відмовляє.

— Чому?

Дівчина глибоко передихнула.

— Знаєте що, Марино, — назвав її по імені Юрій. — Давайте говорити відверто. Як друзі. Адже прийшли ви сюди до друзів, не до ворогів.

Дівчина розгублено всміхнулася.

— Ну, звичайно… — нерішуче підтвердила. — Не до ворогів…

— Тільки ви в цьому не дуже певні, — і собі всміхнувся Юрій. — Правда? А слово «друзів» язик не повертається вимовити. Ну, гаразд, чому ж хазяйка не хоче більше прописувати? Це не дуже великий секрет? Розкажіть про себе, про своє життя…

Щирість цього симпатичного юнака потроху заспокоювала Марину. Напруженість перших хвилин розвіювалась.

Усе ще стримано, але вже не без природного дівочого лукавства, яке забриніло в голосі, відбилося грайливими вогниками в очах, дівчина почала розповідати про самотню, кволу, по-своєму сердечну, але водночас досить-таки хитреньку бабусю Віру Кирилівну, яка три роки тому взяла її на квартиру.

Віра Кирилівна шукала не так квартирантку, хоч п'ятнадцять карбованців щомісяця були неабияким додатком до вдовиної пенсії, як слухняну дівчину, щоб доглядала її під час недуги, прибирала квартиру, ходила до крамниці.

Тиха, доброзичлива й ласкава Марина сподобалася старій. Побоюючись, що дівчині зрештою набридне морочитися з хворою, Віра Кирилівна, охкаючи й згадуючи про близьку смерть, раз у раз обіцяла прописати постійно. Марині були неприємні ті розмови, і вона як могла заспокоювала самотню жінку.

Втім, Віра Кирилівна не зовсім була самотньою. Десь на Кавказі жив її син із сім'єю, який нагадував про себе раз або двічі на рік коротеньким листом.

Та от несподівано листи з Кавказу почастішала й Віра Кирилівна змінилася, немов на неї повіяло сухим південним вітром. Як завжди охкаючи, скаржилася, що син хоче переїхати до Києва, і просила дівчину поки що потерпіти з пропискою…

— Де ви працюєте? — спитав Юрій.

— На «Оріоні».

— Гм… — Лейтенант пильно глянув на дівчину. — Але ж на вашій фабриці є гуртожиток…

— Спробуйте попасти туди! — сумно відповіла Марина. — Я підшукаю собі інший куток, коли Віра Кирилівна не пропише…

— А може, ми вам допоможемо з гуртожитком? — спитав Юрій.

— Навряд, — зітхнула дівчина.

Сплив спогад, який би вона хотіла навіки стерти з пам'яті. Кабінет директора фабрики. Великий стіл літерою «Т», вкритий кольоровим поліетиленом. Стільці попід стінами й крісла біля столу. Телефони. Папери. Сяючі люстри, шафи із зразками продукції. М'який килим під ногами. У кабінеті тільки вона й директор. Наказав зайти після зміни.

Директор підвівся з-за столу, й вона побачила, як його звичайно похмуре обличчя стало якимось дивно солодким і від того ще неприємнішим.

— Гуртожиток… — каже Басистий, тримаючи двома пальцями її заяву. — Коли будеш розумною, слухняною… — Він підходить до неї ближче, і Марині здається, що поважний директор, якого так бояться на фабриці, наче видовжується на її очах, як у кривому дзеркалі кімнати сміху. Але їй не до сміху, їй чомусь стає страшно. Вона схоплюється з стільця.