Читати книгу - "Обережно, діти!"

Курчатам мала б також сподобатися.

Ми розташувалися прямісінько під деревом. Я тримав сорочку за рукави, а Дмитрик прорізав собі дві дірки і пропхав у них палицю:

– Так надійніше, – пояснив він.

Ми встигли спробувати тільки з п’ятьма курчатами.

– Маркуууу! – почув я з веранди не дуже спокійний бабусин голос.

Вона бігла за Бровком, який тримав у зубах гаманець. Під пахвою у бабусі була квочка…

Усі втікали через город. Я теж. Із собою прихопив тільки хворе курчатко. Йому не допомогла шина. Ми віднесли його на полянку між березами і зробили для нього хрестик. Щоб усе було по-правильному. Ксенька, яка приєдналася аж тепер, поклала квіти.

– От і все, – сказала Анетка, сумно струшуючи долоні. – Шкода тільки, що ми не навчили курчат літати.

Усі пішли до потічка. Я не хотів. Мені було сумно і зовсім не хотілося годувати жаб і будувати загорожі.

Цього разу мені таки перепало на горіхи. Бабуся показала мені, де в хаті бинт. Я обіцяв їй відразу, як виросту, відкупити дві хустки і сорочку. І навіть курчатко. Виявляється, те курчатко було відразу кволе і не вижило б, пояснив мені дід.

Я стояв у кутку. Мій дід Роман ніколи не поставив би мене в куток. Мені було сумно. Здається, я простояв тут годину, може, дві. Бабуся наполягає, що тільки двадцять хвилин. Мені набридло дивитися на дірку в стіні. Я вже побачив, що вона колись була рожева, потім зелена і тепер – жовта. Усі три кольори забилися мені під ніготь, і я мусив тепер їх звідти виколупувати.

…Я не чув, як мене шукали. Знаю тільки, що оббігали всіх сусідів, сади, городи, від початку до кінця – потічок. Навіть телефонували до мами. Знаю, що дід Роман казав, що більше ніколи не поїде в санаторій. А знайшли мене тому, що розкричалася квочка, яка ніяк не могла завести на гніздо курчат. Воно було у старій собачій буді, де я якимсь чином опинився після кутка.

3. Політ 2

Мені цілу ніч снилося те курчатко. Я прокинувся пізно. Бабусі в хаті вже не було. Діда теж. Я повільно виповз з-під ковдри і поплентався до вікна. Я бачив, як Павло ходив подвір’ям, заглядаючи в наш бік. Я відчинив вікно і помахав йому рукою. За п’ятнадцять секунд Павло стояв у мене на порозі.

– У мене є ідея.

– Ідея? – байдуже зреагував я.

– Геніальна і неперевершена.

– …! Викладай, – байдуже запропонував я.

– У мене в стайні на горищі відчинено двері.

– Я більше ніколи не полізу на горище.

– Ти будеш стояти внизу, а лізти будемо ми, – розтовкмачував Павло.

– А «ми» – це хто? – не зрозумів я.

– Я, Дмитрик, Анетка і Ксенька.

– І Ксенька?

– Вона нам підходить. У неї є дві італійські парасольки.

– Для чого нам парасольки?

– Для польоту, звичайно. Ти що, вперше про таке чуєш?

– Я…

– Добре. Будеш стояти внизу. Про всяк випадок прихопи парасольку й одягни щось схоже на те, що вдягають парашутисти.

Саме в цей час мені знову захотілося бути винахідником і винайти новий парашут. Такий, щоб міг літати за стайнею. Я глибоко вдихнув і побіг. З парасольками проблем не було. Я вже трохи знаю, що і де лежить у бабиній шафі. От тільки з одягом проблема. Я одягнувся у свою нову сорочку, білі шорти і про всяк випадок, щоб усе виглядало по-справжньому, прихопив дві бабині широкі спідниці: одну для себе, другу – для Павла. Його баба йому б ні за що своєї не дала. Ми натягнемо їх на парасольки, щоб не було видно, що це парашут-підробка.

Хоча я поспішав, усі вже чекали. Ксенька прийшла з двома білими парасольками, в новому платтячку, навіть взяла мамині човники на підборах.

– Здається, в тебе не таке взуття, – зміряв Ксеньку з голови до ніг Павло.

– Це в тебе не таке, а в мене якраз таке, – глянула на нього незадоволена Ксенька. – Хіба не бачиш, я камеру принесла. Мені мама прислала.

– Покажи, – кинулися всі до Ксеньки.

– Покажу тільки тоді, коли фільм буде готовий. – Ксенька заховала камеру за спину і висунула язика.

– Ну й тримай собі! У мене також така є, – підняв ніс угору Павло.

– Брешеш! – перекривила губи Ксенька.

– Не сваріться, – втрутилася Анетка. – Краще беріться до роботи.

Вона перша полізла на горище. Я чекав унизу. Якщо я знову зроблю щось не так, цього разу матиму справу з бабою Мариною. Дід так і сказав. Оскільки я не на її подвір’ї, проблем я не передбачав.

– Із твого подвір’я не видно моєї стайні, – заспокоїв мене Павло.

Він поліз за Анеткою. Дмитрик був третій. Тільки я стояв унизу. Тут так смерділо, що мені б знадобився протигаз.

– Ну як? – кричав я.

– Класно! Тут можна робити штабну квартиру, – почулося згори.

Від слова «штабна квартира» мені трохи зашкрябало в горлі.

Павло відчинив вікно:

– Ходи до нас, тут так класно!

Я все-таки вирішив почекати. Перша наважилася на стрибок Анетка. Купа гною була величезна, тому летіти довго не довелося. Анетка відкрила парасольку, набрала повний рот повітря і – стрибнула. Парасолька відразу вивернулася в інший бік. Поки Анетка збагнула, що сталося, вона вже сиділа на купі м’якого гною.

– Класно! Усі за мною.

На черзі були хлопці. Чомусь парасольки не дуже допомагали. Ксенька вирішила стрибнути з двома. Вона запевнила, що італійські – то не «наші» і не виходять з ладу, і навіть можуть віднести її аж на той бік городу. Я відразу зблід (про це сказав мені Павло): по той бік городу стайня моєї бабусі. Якщо Ксенька приземлиться на ній, бабуся може подумати, що це інопланетяни: в неї і без того слабке серце. Поки я роздумував, як попередити бабусю, побачив Ксеньку в Павловій гноївці. Поруч з нею плавали її високі мамині човники.

– Ну що, боїшся? – глянула вона на мене кривим оком.

– Боюся? – випростав я плечі. – Аніскілечки!

– Чому ж тоді не лізеш на горище?

У мене була надія на бабині спідниці. Я намотав їх на парасольку. Щоб вони не відлетіли, я зробив у них діри і добре закріпив у дірках шпиці. Здається, все. Я глибоко вдихнув і підійшов до драбини. У мене з’явилося відчуття переможця: в такій амуніції, як каже дід, нічого не страшно. Драбина тремтіла. Я поволі піднімався догори, позираючи, чи не видно мого подвір’я.

Я приземлився легше, ніж