Читати книгу - "Метелик"

такі жести тут ні до чого: вони не хочуть мене заразити.

– Ходімо в хижку, – пропонує Сова.

Приміщення освітлює олійна лампа, що стоїть на столі.

– Сідай.

Я сідаю на сплетений із соломи стілець без спинки. Сова запалює ще три олійні лампи, одну з них ставить на стіл якраз переді мною. Чад від ґнота лампи з кокосовою олією пахне вкрай відразливо. Я сиджу, вони вп’ятьох стоять, їхніх облич мені не видно. Моє добре освітлене лампою, яка стоїть якраз переді мною, чого вони й хотіли досягти. Голос, який наказав Сові стулити писок, промовляє:

– Вугре, запитай у спільному домі, чи вони хочуть його бачити. З відповіддю не гайся, особливо якщо Туссен згоден. Тут ми не маємо чого тобі запропонувати попити, друже, хіба що хочеш випити яйце-друге.

Він ставить переді мною плетений кошичок з яйцями.

– Ні, дякую.

Один з них сідає праворуч, дуже близько коло мене, і я вперше бачу обличчя прокаженого. Це жахливо, я докладаю зусиль, щоб не відвернутися й не виказати своїх почуттів. Ніс – кістку і м’ясо – повністю з’їла проказа, на його місці просто посеред обличчя дірка. Я висловився правильно: не дві, а одна завбільшки з двофранкову монету. Правий кутик нижньої губи також з’їдено, з опалих ясен стирчать три дуже довгі жовті зуби, які впираються в голу кістку верхньої щелепи. У нього лише одне вухо. Він кладе на стіл забинтовану руку, праву. Двома єдиними пальцями лівої тримає товсту й довгу сигару, яку цілком певно скрутив сам з листка напівдостиглого тютюну, бо вона зеленкувата. Повіка є тільки на правому оці, на лівому вона відсутня, видно глибоку рану, що тягнеться від ока до верхньої лінії лоба, гублячись у густому сивому волоссі.

Він дуже хрипко каже:

– Ми допоможемо тобі, хлопче. Тут не варто залишатися, щоб не стати таким, як я, я цього не хочу.

– Дякую.

– Мене звати Жан Безстрашний, я з передмістя. Колись, прибувши на каторгу, я був гарнішим, здоровішим і сильнішим за тебе. Ось що стало зі мною за десять років.

– Тебе не лікують?

– Лікують. Мені стало краще, коли почали отримувати уколи олії чаульмугри. Дивися.

Він повертає голову й показує лівий бік.

– Тут підсихає.

Мене охоплює почуття глибокого співчуття, і я піднімаю руку, щоб торкнутися його лівої щоки, продемонструвати свою дружню прихильність; він різко відхиляється й каже:

– Дякую, що захотіли торкнутися мене, але ніколи не торкайтеся хворого, не їжте й не пийте з його посуду.

Це було єдине обличчя прокаженого, яке я бачив, бо йому вистачило мужності витримати мій погляд.

– То де той хлопець?

На порозі розчинених дверей видно тінь невисокого, трішки вищого за карлика чоловіка.

– Туссен та інші хочуть його бачити.

Жан Безстрашний підводиться й велить іти за ним. Ми всі виходимо в ніч: четверо чи п’ятеро – попереду, я – поруч із Жаном Безстрашним, інші – позаду. Коли трьома хвилинами пізніше ми виходимо на еспланаду, молодик слабко освітлює цей своєрідний майданчик. Це пласка частина острова. Посе редині – будинок. Два вікна освітлені. Перед дверима на нас чекає зо два десятки чоловіків, ми йдемо до них. Коли ми підходимо до дверей, усі відступають убік, щоб нас пропустити. Це прямокутна зала метрів десять завдовжки й приблизно чотири завширшки. Своєрідний камін з чотирьох однакових величезних каменів, де палає вогонь. Залу освітлюють дві керосинові штормові лампи. На табуретці сидить чоловік без віку з блідим обличчям. За ним – іще п’ять чи шість осіб. У нього чорні очі, він каже:

– Я Туссен Корсиканець. Ти, напевно, Метелик?

– Так.

– На каторзі новини поширюються швидко, так само швидко, як ти дієш. Куди ти подів рушницю?

– Ми викинули її в річку.

– Де саме?

– Навпроти лікарняної стіни, якраз там, де зістрибнули.

– Тож її можна забрати?

– Думаю, так: вода там неглибока.

– Звідки знаєш?

– Нам довелося зайти у воду, бо ми переносили в човен свого пораненого друга.

– Що з ним?

– Зламав ногу.

– І що ви зробили?

– Я приклав розщеплені гілки з двох боків і зробив щось на зразок бандажа на нозі.

– Йому боляче?

– Так.

– Де він?

– У човні.

– Ти сказав, що прийшов по допомогу. Що потрібно?

– Човен.

– Ти хочеш, щоб тобі дали човна?

– Так, у мене є гроші, я заплачу.

– Гаразд. Я продам тобі свого, він чудовий і зовсім новий, минулого тижня я вкрав його в Альбіні. Це не човен, це лайнер. Бракує однієї деталі – кіля. Але ту балку ми поставимо за дві години. А так у нього є все, що потрібно: стерно зі штурвалом, чотириметрова щогла із залізного дерева й новеньке лляне вітрило. Скільки даси?

– Скажи мені свою ціну, я не знаю вартості речей тут.

– Три тисячі франків, якщо вони в тебе є, якщо немає, то завтра поїдеш за рушницею, в обмін на неї матимеш човна.

– Ні, я краще заплачу.

– Гаразд, домовилися. Неси каву, Блохо!

Блоха – той недомірок-карлик, який за мною приходив, – прямує до дошки, що закріплена на стіні над вогнем, бере блискучий новий чистий казанок, з пляшки наливає в нього каву й ставить на вогонь. За якусь мить знімає чавунець, наливає каву в кілька кварт, що стоять коло каменів. Туссен нахиляється й передає кварти чоловікам, що сидять за ним. Блоха простягає мені казанок зі словами:

– Пий, не бійся, цей казанок тільки для гостей. Ніхто з хворих з нього не п’є.

Я беру казанок, надпиваю й ставлю його на коліно. У цей момент помічаю, що до казанка прилип палець. Я починаю усвідомлювати, аж тут Блоха каже:

– Отакої, знову палець загубив! Де ж він у чорта подівся?

– Ось він, – кажу я йому, показуючи на казанок. Він відриває палець і кидає його у вогонь, а тоді повертає мені казанок зі словами:

– Можеш пити, у мене суха лепра. Я розпадаюся на частини, але не гнию, я не заразний.

Пахне горілим м’ясом. Напевно, палець присмалило.

Туссен каже:

– Тобі доведеться пробути тут до вечора, коли настане відплив. Іди попередь друзів. Занесіть пораненого в хижку, заберіть усе, що є в човні, і затопіть його. Допомоги чекати нізвідки, самі знаєте чому.

Я поквапився до своїх приятелів, ми беремо Клузіо й несемо його в хижку. Годиною пізніше все зібрано, спорядження з піроги складено. Блоха просить подарувати йому човен та одне весло. Я віддаю, він затопить його у відомому йому місці. Ніч минає швидко. Ми втрьох лежимо в хижці на нових покривалах, які нам прислав Туссен. Їх принесли в