Читати книгу - "Пітьма вогнища не розпалює... Том 1, Олександр Павлович Бердник"

проте ще в силі була щоліта зав’язати на кількох гілках десяток солодких плодів... ах, не зуміти, не збагнути, не перерахувати мені всього, що танцює під помахом сонячного смичка, золотисті тіні від якого коливаються на стіні. Так можна лежати довго-довго, і здається, що відсутній час, що нема тіла. Тільки музика, сонце і небо...

— Павлику, Павлику!

— Хто там?

— Це я... Тарасик!

— Ходи сюди, під вікно.

— Боюся.

— Гада нема.

— Якого гада?

— А вітчима... Він на заводі...

Тарасик перехиляється через лутку вікна, таємниче шепоче:

— На якому там заводі. Твій вітчим у цирку працює...

— У цирку?

— Атож. Конюхом. Чого його туди понесло? Кинув таку заробітну працю на заводі... Моя мама каже, що тут щось не те...

Я замислююся. Згадую сон... А може, не сон? Той невідомий щось гомонів про цирк, про коней, про Ойра-хана...

— Тарасику...

— Гов!

— Ти був у цирку?

— Ні! Мене мама теж випарила добряче, аж смуги знати!

— А що в цирку? Що люди кажуть?

— Валом валять. З інших міст, з сіл пруть. Там таке виробляє той, як його... Ойра-хан!

— А що виробляє?

— Таке, що волосся сторч стає. Кажуть люди, що то якийсь дідько!

— А мені він до душі!

— І мені, — признається Тарасик.

— От якби ще зустрітися з ним...

— Не пустять! А як ти думаєш — чого твій гад пішов туди конюхом?

— Я вже догадуюся, ще треба перевірити. Тут якесь темне діло. Тільки дивись, нікому ні слова! Я незабаром буду знати точно, а тоді — постараємося зустріти Ойра-хана. Біжи, щоб не застали тебе...

...

Минає день. Настає вечір.

Чути, як приходить вітчим, гупає чобітьми. Сновигає туди й сюди.

Баба Химка приносить теплого молочка з-під корівки. Очі її світяться ласкою з-під сивих брів.

— Випий, дитинко. Випий. Парне молочко дасть тобі сили, загоїть вавки...

— Не хочу, бабусю. Я вже дужий...

— Пий, пий, не дурій. Де там дужий, — одні скраклі замість рук. Ну та нічого, аби кістки, все інше наросте! Пий здоров! Ну, шануйся, я піду вже...

Вечір, тиша. Молодик за вікном.

Грає на скрипці цвіркун у запічку.

Верещать занудно розбещені коти десь у городах. Млосно, сп’яніло витьохкує весільні пісні соловейко.

А світло за дверима не згасає. Вітчим сидить біля стопу. Мені цікаво, що він робить.

Я тихесенько шастаю з-під ковдри, тримаючись за стіну, підкрадаюся до дверей, зазираю в щілинку. Гад щось пише у товстий зошит. Довго-довго пише. Морщить лоба, зловтішно всміхається і знову пише. Нарешті розгинається, тре долонею заспані очі, ховає ручку й чорнило у шухляду. А зошита загортає в стару газету, відчиняє грубку і, глянувши на двері, кладе згорток туди.

Я посміхаюся сам до себе. Хитрий! Думає, що ніхто не полізе, бо грубка, мовляв, улітку не топиться...

Ящіркою повзу до постелі, згортаюся клубочком під ковдрою, завмираю. Тепер знаю, як діяти...

Наступного дня, коли вітчим пішов з дому, а баба Химка попорядкувала в хаті й почимчикувала до себе, я вибрався з ліжка, вишкутильгав у сіни. Виглянув надвір. Ніде нікого. Засунув двері, щоб ніхто не відчинив. А тоді рушив до грубки. Серце тьохкало, проте я переміг страх. Чи не переховав вітчим зошита? Ні, є!

Сівши на ліжко, я розгорнув газету і поклав зошита на коліна. На першій сторінці каліграфічним скорописом було написано: «Його високоблагородію пану Їжаковському вірнопіддане донесення...»

— Гарно пише, гад, — зітхнув я заздро. — Якби мені такий почерк. Отак він, либонь, і на мого тата писав...

Далі я прочитав:

«Найпокірніше доношу таке: влаштувався я конюхом до цирку Агійо вдало, одразу ж приступив до праці. Розпитував артистів про Ойра-хана, проте вони нічого не могли сказати, бо самого факіра майже ніхто не бачить. Де він ночує, їсть, відпочиває, про те відає, може, сам Агійо, але хіба він стане зі мною бесідувати? Дізнався я ось що: десь у Карпатах вищезгаданий Ойра-хан приєднався до цирку Агійо і замінив фокусника, котрий номер, з таким же ім’ям. Отже, це не справжній Ойра-хан. А це вже та ниточка, за яку можна схопитися. Факір дуже любить доньку Агійо Марічку, котра виступає з ним, якщо ваше високоблагородіє зволить пригадати: вона згорає серед полум’я, а потім перетворюється в лева і навпаки. Так ото я почав висліджувати час, коли дівчинка з факіром зустрічається. В основному, це буває вечорами, після вистави. Вони гуляють вкупі або сидять над берегом Бугу і бесідують, що мене вельми здивувало. Що спільного між хитрим Ойра-ханом і малою дитиною? Розмови ж, як зволите бачити далі, вельми затуманені. Я записую їх якомога точніше, а на ваш розсуд залишаю тлумачення...»

* * *
— Де сонце, де сонце? — гукають сліпці Їм шлях проляга на чотири кінці... Незрячим шукати дарма. Їм сонця нема.

Торкнувшись цього місця в своєму видінні про Ойра-хана, я ніби смикнув за якусь зловісну мотузочку: покотився обвал думок і спогадів. Питання зради, доносу, зречення має прадавні історичні корені. Власне, започаткувалося воно космічним падінням Люцифера, персоніфікувалося ганебною зрадою Юди — учня Великого Учителя, вивершувалося контрреволюційною метаморфозою Сталіна. Звідки воно посіялося в нашому Всесвіті? Чому наростає з віку у