Читати книгу - "Обмануті надії. Cпогади колишніх Юнаків протилетунської оборони, Сергій Шнерх"

з контейнера, в якому з літака скидали продукти військовим під час фронтових баталій. Той тимчасовий дах на хаті послужив аж до 1948 року, допоки не повернувся тато. Йому вдалося зробити невисокий дашок із збираної черепиці.

Коли з дахом було покінчено, я почав думати, що робити далі? Знав, що рано чи пізно про мене згадають. Вирішив подати документи до школи з просьбою зарахувати в 9 клас. Ледве погодилися прийняти, бо вже йшов другий місяць навчання.

Десь наприкінці жовтня мене викликали у військкомат і «запропонували» негайно виїхати в Донбас. Водночас директор школи повідомив, що за пропозицією військкомату мене виключили зі школи. Врятували ситуацію мої обморожені в Німеччині ноги, які в цю осінню пору покрилися мокрими виразками. Лікарська комісія, до якої я звернувся, насилу видала довідку про те, що в шахті мені можна буде працювати тільки після відповідного лікування. Таким чином одержав відтермінування. Відновити мене в школі категорично відмовилися, мотивуючи тим, що багато занять пропустив. Я не здавався і далі продовжував ходити на науку. В цей час моя молодша сестра вчилася в 9 класі і тому мені було легше займатися домашнім господарством і не відставати у навчанні. Наприкінці навчального року я здавав своєрідні заліки з усіх предметів, а потім і іспити за 9 клас. Видно, з Донбасу запитів більше не було і мене залишили в спокою. При проходженні допризивної комісії при військкоматі мене признали непридатним до служби у мирний час і придатним до нестройової — у воєнний. Тому в армії більше не служив, хоча комісії ще не раз проходив.

У 1947 році після закінчення Бучацької середньої школи поступив у Львівський політехнічний інститут на енергетичний факультет. При подачі документів «забув» написати в автобіографії про моє перебування під час війни у Німеччині. Але про це нагадали мені у Першому відділі інституту в час літньої іспитової сесії і повідомили, що за скривання біографічних даних мене виключають з інституту. Зайшов у відділ кадрів за документами. Там сказали, щоб написав заяву про звільнення за власним бажанням, що я і зробив. З гуртожитку не виписався, а продовжував там жити і працювати на всяких роботах у Львові. Їхати додому, де на мене «чекав» колгосп, не було бажання. Коли підійшов час вирішувати, де далі вчитись (у гуртожитку можна було жити тільки тоді, коли вчишся), я побував у декількох інститутах, проте не знайшов собі відповідного. Знову подав документи у політехнічний, але на інший факультет, бо, наївний, думав, що поміж тисячами студентів загублюся. Тепер уже не «забув» вказати в автобіографії про перебування у Німеччині. Видно, на це зразу не звернули уваги і я, після успішної здачі вступних іспитів, став студентом, навіть з виплатою стипендії!

Наприкінці 1949 і початку 50-х років з інститутського гуртожитку все частіше почали «зникати» студенти. Дійшла черга і до мене. А було це так. Коли вийшов з інституту (це було в травні 1950 року), до мене підійшло двоє молодих людей у цивільному одязі і попросили без шуму йти за ними. Ніхто з тих, що йшли поруч зі мною, навіть не звернув уваги, коли ми відділились і звернули на вулицю Дзержинського до будинку обласного КҐБ.

Світлина 8. Дивізійники й Юнаки завжди у бойових рядах. Леонід Легкий у Крутах.

Допити проводили безперервно більше тижня. Слідчі мінялися, не називаючи своїх прізвищ. Розмову вели як у доброму тоні, так і з нагайкою чи іншими предметами тортур і з незмінним свіченням в очі. Їх цікавило, з якою метою повернувся з Німеччини, хто приходив до мене, чи я маю прийти на зв'язок, чому скривав службу в німецькій армії, хто зі мною там був, про зв'язки з підпіллям і з якою метою поширював заборонену літературу. Останнє, може, було пов'язане з тим, що коли вчився в 10 класі, я приніс зі собою «Батурин» Б.Лепкого. На просьбу однієї дівчини дати їй прочитати я погодився. Про це, як виявилося, стало відомо в КҐБ. Найбільше попало мені за це, що «не міг» згадати ні одного прізвища, з ким служив у Німеччині. Весь час я їм доказував, що ми називали один одного по імені і ніколи прізвищами не цікавилися. Перед тим, як мене відпустили, дали можливість помити лице, «підштукатурили» і нагодували. За весь час допитів їжі ні разу навіть не бачив та й не завжди давали воду. Ще раз примусили мене написати розписку про те, що ніколи і нікому не розповім, де був і про що зі мною говорили. На моє запитання, як зможу пояснити в інституті свою відсутність, сказали, що про це мене питати не будуть.

Через декілька днів після повернення з КҐБ зайшов відвідати колегу, з яким не розлучався, починаючи з Монастирська аж до вишколу в Ольденбурзі, і який вчився у Львівському художньому училищі. Товариші, з якими він мешкав у одній кімнаті, мені розповіли, що вже майже місяць як його забрали разом з речами. Тоді я подумав, що це від нього у КҐБ були такі точні дані про мене. Я з ним зустрівся пізніше у Бучачі через два десятки років. Розповів йому про свої підозри. Він клявся мені, що ніколи і ніде мого прізвища не називав. Більше ми ніколи до цієї теми не поверталися, хоч і понині зустрічаємося. Так і не знаю, звідки в КҐБ були відомості про моє перебування в Юнаках.

За наступні два роки навчання в інституті у Львові мене ще багато разів викликали на «співбесіду» в різні місця і завжди у непередбачуваний час. Ті зустрічі вже не були такими довгими і жорстокими, але завжди закінчувалися закликом — «давайте співпрацювати». За це обіцяли посприяти закінчити інститут і одержати добру працю. Не добилися бажаного. 5 березня 1952 року мене знову виключили з інституту. Перед тим викликали до ректора інституту Степана Ямпольського, який пообіцяв мені, що дозволить закінчити політехніку, якщо я через рік-два принесу позитивну характеристику з виробництва. «Пропонував» їхати в Оренбург, де тоді йшло освоєння нових нафтових родовищ і де було легко її заробити. В наказі про виключення мене з інституту зазначалося, що виключено мене за