Читати книгу - "Українське Січове Стрілецтво (визвольна ідея і збройний чин), Степан Ріпецький"

вільна, самостійна Україна. Її треба здобути власними руками та власними силами, і тому український народ мусить бути об'єднаний одною думкою й одною волею. Українська орієнтація, власні сили, національна єдність

Такого змісту голос пролунав на весь світ від українського народу в перших воєнних маніфестах і проклямаціях українського політичного проводу. Провідною думкою цих заяв було підкреслення українського інтересу, української рації, українських ідеалів та, – що найголовніше, – власної української відповідальности в тій війні за свою долю. В тих декляраціях і маніфестах висловлено українськуорієнтацію. І це було найважніше місце історичного маніфесту Головної Української Ради.

Воно звучало: «Тільки той нарід має права, що вміє їх здобути. Тільки той нарід має історію, що вміє її творити рішучими ділами… Зближається давновижидана хвиля, що долю українського народу віддає в руки самому народові. Тепер або ніколи добудемо собі волю. В тім вага хвилі, що самі можемо рішати про свою долю та власними руками добувати можемо собі свободу. Від нашої готовости, від наших діл, від нашого завзяття і нашої сили залежить тепер наша будучність».

Оця основна думка маніфесту і проклямацій надає їм особливого історичного значення. З огляду на те, що загал українського суспільства в Австрії, з причини довголітнього льоялізму, непідготованости народних мас та неактуальности постуляту української державности – до світової війни бачив усе своє спасіння під опікою австрійської конституційної монархії, – то проголошення тепер самостійницької ідеї власних сил та власної української орієнтації віщувало великий зворот у політичній думці українського суспільства. Тут виразно стверджено, що тільки від самого українського народу, від діл і завзяття, а головно від його сил и залежить його майбутнє, воля України, Вільна Самостійна Україна. Сказано тут те саме, про що вже давно перед тим вчив нас Іван Франко, що нам як нації ніхто не поможе, і на нікого нам не треба надіятись, бо тільки те, що здобудемо власною працею та власними жертвами, буде нашим правдивим надбанням.

Зі становища тодішніх українських національних інтересів та української державної ідеї – в моменті вибуху світової війни було ясно, що весь український народ у своїм інтересі мусів рахувати на поміч Австрії, і тому повинен станути по стороні Осередніх Держав як союзник, щоб спільними силами розбити історичного ворога України – Росію. Тільки через розбиття чи послаблення Росії військами Центральних Держав було можливим відвернути загрозу завоювання москалями Галичини і визволити Україну. Та це льояльне відношення українського народу до Центральних Держав належить розглядати як відношення союзників, зв'язаних спільними інтересами боротьби проти спільного ворога. В справі нашого відношення до Австрії – широкі кола українського громадянства, передусім Січове Стрілецтво, молода генерація інтелігенції, жіноцтво та багато визначних діячів, вже на довго до війни мали свою окрему виразну самостійницьку думку (резолюції зборів жіноцтва в грудні 1912 р., журнал «Відгуки», резолюції загального студентського з'їзду в липні 1913 р., постанови з'їзду українського радикального студентства в жовтні 1913 р.,[52] організації Січових Стрільців і інші). Вони прийняли в основі доцільність участи українців по стороні Австрії на випадок її війни з Росією, – але виразно застерігались, що ми можемо бути союзниками Австрії тільки до того часу, доки наші дороги сходяться і доки цей союз є згідний з нашими національними інтересами та не суперечить нашій національній гідності й достоїнству.

Найкраще була вияснена тоді ця важлива, та зактуалізована з вибухом війни проблема нашого відношення до союзників, а в зв'язку з тим і питання ведення нашої визвольної боротьби власними силами – в офіційнім органі «Союзу Визволення України», в числі з місяця лютого 1915 р., де проаналізовано цю засадничу справу. Там м. інш. написано так:

«Не сміємо забувати, що чужа поміч не звільняє нас від обов'язку числити на самих себе, не лишень в першій мірі, але уважати власні сили наші виключно певною, постійною та незмінливою підставою успіху… Сподіватися, що могучі союзники схотять і могтимуть зостатися на все союзниками в нашій боротьбі тому, що є ними нині, – значить будувати на пливаючій бистро ріці, як на твердім непорушнім грунті…

Наше значення як міждержавного чинника залежить прямо та безпосередно саме від власної нашої сили…

Лише коли будемо сильні самі, могтимемо сподіватись помочі від других. Бо народам не дає ніхто помочі, як дається з милосердя милостиню жебракові, – а помічну руку подається народові, який сам проявить свою силу і тим докаже рацію свого жипя, своїх стремлінь та домагань. Так отже чужа поміч збільшує наші сили, але не зменшує обов'язку творити та розвивати наші власні сили».[53]

Таке розуміння нашої співпраці з Австрією в світовій війні поділяв увесь український самостійницький табір, а зокрема Українське Січове Стрілецтво, що в тім дусі продовжало традицію передвоєнного стрілецького руху та з вибухом війни виступило як нова, політично-військова формація. Та довголітній льоялізм українського політичного проводу та широких кіл старшої української інтелігенції в відношенні до Австрії – залишив свої глибокі сліди на психіці українського громадянства під час війни. Воно змішувало часто інтереси австрійської монархії з інтересами українськими. Більшість австрійських українців думала, що Осередні Держави мають спеціяльні симпатії до України та особливу охоту помогти політичним змаганням українців. Тому так легко можна було заспокоїти домагання українців усякими фальшивими обіцянками віденської влади. Ці внутрішні суперечності політичної думки спричинювали деякі кризи внутрі українського громадянства, але рівночасно формували й закріплювали українську незалежну державницьку ідеологію.

І ще один, дуже