Читати книгу - "Жарт другий. Квіт папороті., Тетяна Винокурова-Садіченко"

— Здається, ти його знаєш, — усміхнулася я.

— Знаю. Він, скажу тобі, забагато про себе думає. Хотів моє болото собі забрати. Топільників розводити.

— Кого? — перепитав Елвіс.

— Тих, хто потонув. Топільників. Чи як вони там називаються.

— А ти не дав? — захоплено прошепотіла я.

— Не дав, — схвалюючи моє захоплення, сказало воно. Вигляд у нього був задоволений. (Ну… не вигляд… не зовсім вигляд… вигляд, скажу я вам, у нього взагалі був незрозумілий, та голос був задоволений).

— То ти хазяїн болота!

— Так, — здавалося, він зараз потече від утіхи. — Хазяїн. Болотяник. Жаб’ячий король! — нарешті відрекомендувався він.

Я щосили намагалася погамувати посмішку, аби зберегти всю поважність (для нього) моменту, аж тут істерично пирхнув Елвіс. Він швидко зорієнтувався й тут же закашлявся. За що я поплескала його по спині. Не дуже легко — так, аби зрозумів, що стриманість іще нікому не завадила, надто ж у Лісі, надто ж — під час розмови з незрозумілим створінням, яке у п’ять разів більше за тебе.

— Вибач, Болотянику, мій друг хворий, — сказала я, — ми підемо, мабуть, ліків пошукаємо.

— У мене п’явки є, — люб’язно запропонував жаб’ячий король.

— Непогана ідея, — сказала я, щоб не образити людину (пардон, істоту).

— Не треба п’явок, — перелякано прошепотів Елвіс і чкурнув геть з галявини.

— Ой, — злякалася я, — котик загубиться! Вибач, Болотянику, треба бігти за ним.

— Угу, цей загубиться. Його ще спробуй загубити, — буркнув мені у спину Болотяник. А за декілька кроків я почула шубовскання — хазяїн болота пішов додому.

Не знаю чому, та мені здалося, що він міг би непогано потоваришувати з Елвісом. Чимось вони були схожі.

Елвіс чекав мене біля стежини.

Зустріч із Болотяником підняла нам настрій та додала впевненості.

Стежка провадила в глиб лісу, тому ми мовчки пішли нею вперед. Із кожним кроком дерева ще нижче схилялися над нами й голосніше шепотіли. Із кожним кроком темрява густішала, а імла набирала якоїсь сіро-блакитної барви. Але страшно не було. Баба Галя мала рацію, — здавалося, Ліс обережно й поступово бере нас на руки, але не для того, щоб образити, а щоб поколихати. Здавалося, ніби Ліс обережно обіймає нас.

Згодом я уздріла, що назустріч нам хтось іде.

— Хто це, Елвісе? — прошепотіла я.

У тумані, та ще й у темряві я покладалася радше на його зір, ніж на свій.

— Якісь коні, — відповів він.

— Я серйозно.

Кіньми Елвіс полюбляв називати неприємних йому осіб.

— І я серйозно, — ображено прошепотів Елвіс, — це коні.

Я вдивилися.

Назустріч рухалися фігури на двох ногах.

— Двоногі коні? — перепитала я.

— Двоногі дворукі коні, — підтвердив Елвіс. — Хоча… ні.

Я полегшено позіхнула. Чомусь двоногі коні здавалися більш небезпечними, ніж Болотяник.

— А хто? — спитала я. Фігури були вже близько, й мені просто хотілося знати, на кого чекати.

— Кобили, — добив мене Елвіс.

— Може, в кущі? — несподівано для себе спитала я.

— Ні, — Елвіс теж про вся випадок став на задні лапи, — тут усі свої. Не бійся, ходімо.

— Не боюся!

Він зачепив мене. Боятися кобил — це вже рівень дитячого садка.

Ми зустрілися за декілька кроків. Їх було троє, вони йшли просто на нас, тримаючись на задніх копитах. У передніх (чи верхніх?) держали чомусь театральні маски.

Проходячи повз нас (розійтися на стежині було нелегко, але виявилося, що ми всі знаємо правила правостороннього руху), кожна з істот уважно поглянула на Елвіса крізь маску. На мене чомусь не звернули уваги. Мабуть тому, що я не ходжу зазвичай на чотирьох лапах (копитах). Елвіс відсалютував кожному зі створінь.

— А не так і страшно, — прошепотів він мені, коли вони зникли за спиною, — навіть цікаво.

— Якби ти був звичайним котом, а я — звичайною людиною, ми вже щодуху тікали б із Лісу, — відповіла я.

Зовсім поруч хтось тужно завив, — ніби плакав за кимсь із рідних. Вовкулака, мабуть. Я стрималася, аби не сіпнутися до кілка. А за декілька секунд із подивом зрозуміла, що в руці у мене рушниця, але я не згадала про неї. Просто знала, що тримаю якусь палицю. Обережно, сказала я собі, в Лісі потрібно грати роль, та не дуже перейматися нею. А то уявиш себе якоюсь такою конякою та й будеш ходити туди-сюди, поки нормальні люди не вб’ють. Виття повторилося.

— Йому боляче, — тихо сказала я котові.

— Радше сумно, — відказав Елвіс, прислухаючись до виття, — а коли тварині сумно, то її краще не чіпати. Це людина потребує допомоги психолога. Тварина завжди сама за себе.

— Може, в нього хтось помер? — спитала я.

Вже не хотілося братися за кілок. Було просто шкода створіння, яке так виє. Воно не поранене, у нього просто поранене серце. Поранене серце — це не смертельно, але назавжди.

— Може. Вони часто помирають.

— Чому? — спитала я.

Елвіс кинув виразний погляд на мої ноги (він мав на увазі кілки).

Мені здалося, що після цієї ночі вони не згодяться…

Це відчуття минуло разом із останнім акордом болісного виття, — акорд злетів угору і зник десь у гіллі. Я прийшла до тями і згадала, що вбивати доведеться. І вбивати доведеться багацько. І це виття