Читати книгу - "У відкритому морі, Петро Йосипович Капіца"

до рубки і посадив поряд із Сенею.

— Давай хід! Тікати треба! — закричав він.

— Та стривай ти! Не кричи на вухо! — з досадою перепинив його Кльоцко. — Далеко втечеш тепер, коли попереду і з корми торпедні катери йдуть. Глянь: чи й тепер вони вимагають розпізнавальні?

Восьмьоркін подивився в бінокль.

— Вимагають.

— Що за сигнал?

— Так ніби наш «како».

— Придивися краще.

Кльоцко підвівся і сам оглянув горизонт. Тепер він виразно бачив далекі буруни справа і настійливе миготіння зліва. Кораблі помітно наближалися, вони наздоганяли катер. «У нас навіть поганенької гарматки нема, — стурбовано думав мічман. — Кулеметик поставили… Що ним зробиш?»

Миготіння обірвалося.

— Ану засвіти ліхтарик на зелений і просигналь вправо таке саме «како»! — наказав Кльоцко.

Восьмьоркін блискавично ввімкнув сигнальний ліхтар і заблимав у правий бік.

Якусь мить всі напружено вдивлялися в пітьму. «Буде відповідь чи ні? Хоч би Восьмьоркін нічого не наплутав», непокоїла Чижеєва і Кльоцка одна думка. Але Восьмьоркін уже роздивився в бінокль ледве помітне блимання у відповідь.

— Відповідають!.. Ніби «вєді» наше пишуть.

— Правильно! Зараз же відрапортуй такий самий сигнал наліво.

— Єсть сигналити вліво!

Восьмьоркін повернув ліхтар, прикрив його своїм тілом і тричі відкладав потрібну відповідь.

Його, мабуть, не зрозуміли. Невідомий сигнальник знову посипав навздогін настирливе неруське «како».

— От диявол! Відчуває, видно. Відклацай ще разок, тільки чіткіше!

Восьмьоркін просигналив ще раз чіткіше. І це, видно, заспокоїло тих, що наздоганяли. Вони вже більше не питали пароль, ішли деякий час тим самим курсом, а тоді поволі почали повертати правіше і зникли в темряві.

— Відчепилися, — з полегшенням зітхнув Кльоцко. — Ні, братки, видно, мені ще рано вмирати, пропадете ви без мене. Повертайте додому. Повний уперед!

Розділ десятий

Печера перетворилася в лазарет.

У найважчому стані був боцман Кльоцко. Катю збивали з пантелику різкі зміни: то мічман ходив, енергійно командував, то раптом майже втрачав свідомість і був при смерті.

Дублений сонцем і вітром, жилавий моряк не хотів здаватися без боротьби, Якась незнана сила допомагала змученому дідуганові переборювати страждання, підтримувала волю до життя, змушувала битися натруджене серце. Ноги його спухли, грудна клітка була вся в чорних синцях і ранах. Одне ребро було переламане, а два пальці на лівій руці — зовсім розчавлені. Їх треба було негайно ампутувати.

Каті бракувало хірургічних інструментів. Вона прокип'ятила все металеве, що могло різати, пиляти, зщеплювати, і взялася з Віктором Михайловичем готувати бинти й тампони. Температура в мічмана піднялася. Він ще перед операцією, коли тільки відмочували і віддирали пов'язки від ран, грізно водив запаленими очима, скреготів зубами і, ревучи від болю, чихвостив недотепних медиків як тільки міг. А тепер треба було різати живу зболілу тканину і пиляти кістки без наркозу. Це лякало Катю.

Дівчина, проте, пересилила себе, взяла в руки скальпель. Зважившись, вона вирішила діяти сміливо, не звертаючи уваги на кров, крики та лайку. Їй дуже хотілося врятувати моряка, а для цього треба було на деякий час стати глухою до людського страждання. Вона не боялася, що дорогим їй людям вона може здатися жорстокою. Дівчина виключилася від себе, від своїх нервів, від усього, що пом'якшує серце і заважає хірургові у роботі.

Катя звеліла Восьмьоркіну і Чижеєву міцніше тримати мічмана, а сама зі спокійною впевненістю зробила відповідні надрізи на пальцях, оголила розтрощені кістки і почала видаляти їх.

Мічман заскреготав зубами від болю. Він намагався вирватися і при цьому несамовито осипав лайкою усіх надводних і підводних богів.

А дівчина немов оглухла. Зціпивши зуби, не звертаючи уваги на боцманські крики, вона уперто, з чоловічою твердістю перепилювала кістки, стягувала шкіру, зшивала, її вправні пальці, замазані кров'ю, ні на мить не припиняли роботи.

Очі в дівчини потемніли, через те бліде обличчя з різко окресленим червоним ротом здавалось особливо натхненним. Восьмьоркін дивився на неї з захопленням і, милуючись, думав: «1 є ж на світі отакі дівчата! А ми тільки плаваєм та плаваєм і не знаємо про них нічого. Навіть нашого хрипуна не боїться. Вона кого хочеш до рук прибере». Він не розумів і не помічав, що дівчина могла от-от знепритомніти.

Нарешті Ніна не витримала і сказала:

— Дайте йому передихнути! Не можна ж цілу годину мучити чоловіка.

— Обережніше з ним, — приєднався до прохання доньки і Віктор Михайлович, що подавав інструменти.

А дівчина робила своє далі, незважаючи на поради й прохання. Вона вирішила зробити зразу все потрібне, бо побоювалася, що не витримає ще одного такого напруження. Бували хвилини, коли Катя ладна була сісти отут, на землю, і розридатися. Але дівчина стримувала себе, до болю прикушувала верхню губу і лише рухом голови вказувала на потрібний їй інструмент. Одне промовлене нею слово могло б порушити рівновагу і викликати сльози. Вона більше за інших жаліла замученого катуванням моряка і тільки тому змушена була лишатися глухою до людського страждання.

Останню рану Катя перебинтовувала майже в гарячці. Потім вона випросталася, стягла з рук гумові рукавиці і сказала:

— Спокій… тільки спокій. І пити йому дайте.

Дівчина зробила кілька кроків, похитнулася і впала непритомна.

— Що з нею, га? — перелякався Восьмьоркін, розгублено дивлячись на всіх.

— «Що, що»! — перекривив його Сеня. — Це в тебе бегемотячі нерви, а вона людина. Краще візьми та віднеси на ліжко…

— Ти диви… справді непритомна, — здивувався Восьмьоркін, піднімаючи Катю. — «Така дівчина, а важить, як Сеня», — прикро встановив Степан. Він усіх людей поділяв за ваговими категоріями, як це робилося в боксі.

Більше вільних ліжок не було. Восьмьоркін, тримаючи дівчину на руках, дув їй в обличчя і легенько струшував, намагаючись вивести її з непритомності.

— Затрясе він її! — перелякалася Ніна. —