Читати книгу - "Ніч лагідна, Фіцджеральд Френсіс Скотт"

неї на якійсь схожій на трапецію бронзовій споруді.

Три молоді особи сиділи там на виступі, що мав правити за лаву. Всі три були високі, стрункі, з малими голівками, причесаними старанно, як у манекенів; коли вони розмовляли, голівки погойдувалися над елегантними темними костюмами, мов квіти на довгих стеблинах, чи, скоріше, мов готові до бою кобри.

- О, вони вміють розважати своїх гостей,- мовила одна грудним, мелодійним голосом.- Мабуть, ні в кого в Парижі не буває так весело, як у них. Хоч...- вона зітхнула,- оті його слівця, манера висловлюватися - «такий старий, що його вже миші обгризають» - це, ій-право, набиває оскому.

- Я все-таки віддаю перевагу людям, яким відомі не тільки злети, але й падіння,- озвалася друга.- А вже вона мені зовсім неприємна.

- А я взагалі від них не в захваті, а тим паче - від їхньої компанії. Що вони знайшли хоч би в містерові Норті, який ніколи не просихає?

- Авжеж, то пропаща душа,- погодилась перша.- Та ніде правди діти: той, про кого ми говоримо, буває, коли хоче, найчарівнішою людиною в світі!

Розмері здогадалася, що йдеться про Дайверів, і вся аж закам’яніла від обурення. А тим часом її співрозмовниця, дівчина з ясно-блакитними очима, рожевощока, в крохмальній блакитній блузці й сірому костюмі - не дівчина, а рекламний плакат,- перейшла в наступ. Гарячково відмітаючи все, що могло заслонити її від Розмері, вона не залишила між ними нічого, навіть тонкої завіси гумору, і те, що Розмері бачила в ній тепер, викликало тільки неприязнь.

- Може, поснідаємо, чи пообідаємо разом, завтра чи післязавтра? - благала дівчина.

Розмері озирнулася, шукаючи Діка; він розмовляв з господинею дому, до якої звернувся, щойно вони ввійшли. Їхні погляди зустрілися, він ледь кивнув, і цього вистачило, щоб три кобри помітили її. Три довгі шиї гойднулися в її бік, три пари очей прискіпливо зміряли її з голови до ніг. Вона визивно глянула на них, даючи зрозуміти, що чула їхню розмову. Потім чемно, але рішуче - так, як це робив Дік,- позбулася своєї настирної співрозмовниці й пішла до нього. Господиня - висока багата американка, що безжурно пожинала плоди національного добробуту,- мужньо долаючи опір Діка, засипала його запитаннями про готель Госса, куди, очевидно, мала намір податися. Поява Розмері нагадала їй про обов’язки господині, і, озираючись довкола, вона сказала:

- Сподіваюсь, ви не нудьгували - тут стільки цікавих людей. Ви познайомилися з містером...- вона почала шукати очима гостя, який міг би зацікавити Розмері, але Дік сказав, що їм уже час іти. Вони пішли одразу ж і, переступивши вузький поріг майбутнього, опинилися в минулому, на кам’яних сходах перед старовинним фасадом.

- Це було жахливо, правда?- спитав він.

- Жахливо,- покірно кивнула вона.

- Розмері!

Вона ледь чутно прошепотіла:

- Що?

- Я не можу собі пробачити.

Гірко схлипуючи, насилу стримуючись, щоб не заридати вголос, вона жалібно пробелькотіла:

- У вас є хусточка?

Але плакати було ніколи; з жагою закоханих вони допалися до швидкоплинних хвилин, поки за вікнами таксі тьмяніли зеленаво-рожеві сутінки, а під тихим дощиком, немов крізь дим, спалахували реклами - вогняно-червоні, блакитні, як полум’я газу, блідо-зелені, мов привиди. Була вже майже шоста година, на вулицях вирував рух, сяяли ліхтарики бістро, і площа Згоди, рожева й велична, пропливла за вікнами, коли машина звернула на північ.

Нарешті вони дивилися одне на одного, шепочучи імена, як закляття. Два імені зависали в повітрі й довго не танули, довше від усіх інших слів і імен, довше від музики, що бриніла у вухах.

- Не знаю, що зі мною сталося,- сказала Розмері.- Напевно, оте шампанське подіяло. Зі мною ще такого не було.

- Просто ви сказали, що кохаєте мене.

- Я справді кохаю вас - і тут нічим не зарадиш.

Після таких слів важко було втриматись, і вона тихенько поплакала в хусточку.

- Мабуть, і я закохався,- сказав Дік,- а це не найкраще з того, що могло статися.

І знову два імені, а потім їх кинуло одне до одного, немов від поштовху таксі. Її груди розплющилися об нього, її уста, по-новому теплі, стали і його устами. Обоє майже з болісним полегшенням не думали ні про що й нічого не бачили; вони тільки дихали й шукали одне одного. Їх огортав лагідний, блаженно-хмільний супокій, що приходить після втоми, супокій, коли нерви розслаблюються, мов струни рояля, і раз у раз порипують, мов плетені крісла. Такі оголені й такі чутливі нерви не можуть не з’єднатися, коли уста припадають до уст і груди до грудей.

Для Діка й Розмері то була ще найщасливіша пора кохання, пора яскравих і могутніх ілюзій, що переносили їхні злиті воєдино істоти в інший світ - нереальний світ, де інші людські стосунки не мають значення. Здавалося, шлях, яким вони прийшли в цей світ, був особливо невинний - неначе їх вела одне до одного низка чистісіньких випадковостей, але випадковостей таких численних, що врешті-решт вони не могли не повірити, що створені одне для одного. І вони пройшли той шлях, нічим себе не заплямувавши - так принаймні здавалося,- не принизивши себе ні хтивими помислами, ані потаємною змовою.

Але для Діка воно тривало недовго; шлях той урвався, перше ніж вони доїхали до готелю.

- Нічого з цього не вийде,- сказав він, жахаючись власних слів.- Я кохаю вас, але це не міняє того, що я говорив учора.

- А мені тепер однаково. Я тільки хотіла, щоб ви покохали мене. Ви сказали, що кохаєте,- і цього досить.

- На жаль - кохаю. Але Ніколь не повинна нічого знати, навіть здогадуватись про щось. Я не можу розлучитися з Ніколь. Не тільки тому, що не хочу,- тут є інше, важливіше.

- Поцілуйте мене ще раз.

Він поцілував, але він був уже не з нею.

- Ніколь не повинна страждати - вона кохає мене, і я її кохаю. Сподіваюсь, ви розумієте.

Вона розуміла, це вона завжди добре розуміла - не можна завдавати людям болю. Вона знала, що Дайвери кохають одне одного, не сумнівалася в цьому з самого початку. Але їй здавалося, що то вже охололе почуття, схоже скоріше на її любов до матері. Коли люди