Читати книгу - "Пригоди Гекльберрі Фінна, Марк Твен"

class="p1" style="">- Дід твій там за сторожа! - кажу я.- Там нема чого й стерегти, крім стернової рубки та капітанської каюти. Невже ж ти гадаєш, що хтось захоче важити головою заради такого добра та ще такої ночі, коли пароплав щохвилини може розвалитися й піти на дно?

Джім не знайшов, що на це відповісти, а через те промовчав.

- Та й до того ж,- кажу я,- ми змогли б позичити щось путнє з капітанської каюти. Сигари там, напевне, знайдуться - центів по п՚ять за штуку готівкою. Капітани пароплавів завжди люди грошовиті, одержують аж шістдесят доларів на місяць і не стануть торгуватися за злиденний цент, якщо, скажімо, вподобають якусь річ. Бери-но в кишеню свічку, Джіме: я не заспокоюся, поки ми не об шукаємо всього пароплава. Невже ти думаєш, що Том Сойєр проґавив би таку нагоду? Та нізащо в світі! Він би назвав це «пригода»! Авжеж, так і сказав би: «Справжня пригода!» Он що! Та він, хай там що, а заліз би на розбитий пароплав, навіть коли знав би, що там йому капець буде. Ще й з яким шиком зробив би теє! Ого! Вигадав би якусь таку штуку, що тільки рота роззявиш!.. Ти подумав би, що то сам Христофор Колумб відкриває царство небесне. От шкода, що немає тут Тома Сойєра!

Джім побурчав трохи, а проте поступився. Він сказав, що говорити треба якомога менше й тільки пошепки. Сяйнула блискавка і саме вчасно показала нам розбитий пароплав; ми вчепилися за вантажну стрілу з правого боку й прив՚язали до неї наш пліт.

Палуба тут піднялась дуже високо. Ми подалися вниз, на лівий борт, до капітанської каюти, обережно намацуючи ногами дорогу й широко розкинувши руки, щоб не наткнутися на ванти,- було так темно, хоч в око стрель. Скоро ми натрапили на засклену ляду, злізли на неї, ступили крок і опинилися перед дверима капітанської каюти, що були розчинені навстіж, і - щоб я луснув, коли брешу! - раптом в глибині рубки побачили світло, і в ту саму мить до нас долинули голоси.

Джім прошепотів, що йому погано і що треба звідси драпати геть. Я сказав: «Гаразд»,- і вже хотів був вертатися на пліт, коли раптом почув, як хтось зойкнув і жалібно промовив:

- Ох, не руште мене, хлопці! Їй же богу, я й слова нікому не скажу!

Другий голос відказав йому досить гучно:

- Брешеш, Джіме Тернере! Чували ми те не раз. Ти завжди вимагаєш собі більшої пайки, і ти завжди хапаєш, скільки тобі захочеться. Ми мовчали, бо ти погрожував, що викажеш нас, якщо не дамо. Але цього разу терпець нам увірвався. Ти найпідліший, найзрадливіший пес на всю країну!

Тим часом Джім дременув до плоту. Я ж мало не луснув з цікавості; адже Том Сойер, думаю собі, в таку хвилину нізащо в світі не пішов би звідси, ну і я залишуся подивитися, що ж то воно буде далі. Я став навкарачки й обережно порачкував вузеньким темним коридором, поки між мною та стерновою рубкою залишилася тільки одна каюта. А в рубці, бачу я, лежить долі чоловік, руки й ноги в нього зв՚язані, а над ним стоять іще якихось двоє; один із них тримає в руці тьмяного ліхтаря, а другий - пістолета, цілиться в голову тому чоловікові, що лежить долі, й каже:

- Ох, і кортить же мені загнати кулю в це падло! Та воно й варто було б пристрелити таку погань!

Зв՚язаний чоловік тільки кулився та все благав:

- Ой, прошу ж тебе, не треба, Білле! Їй-богу, я нікому й словечка не скажу!

І щоразу чоловік з ліхтарем сміявся й відповідав:

- Авжеж не скажеш! Це таки щира правда, можу ручитися!

А один раз він сказав:

- Чуєш, як ласки канючить! Таж коли б ми не подужали й не зв՚язали його, він би нас обох пришив. І за що? А так! Тільки за те, що ми хочемо своє дістати! Але тепер, сподіваюся, ти вже нікому не будеш погрожувати, Джіме Тернере! Сховай свого пістолета, Білле.

Білл відказав:

- О ні! І не жди, Джейку Паккарде. Я за те, щоб його вбити... Так йому й треба! Хіба ж він сам не вбив старого Гетфілда?

- А я не хочу його вбивати, у мене інше на думці.

- Спасибі тобі за ці слова, Джейку Паккарде! Я, доки житиму, не забуду їх,- мовив той, що лежав, і схлипнув.

Паккард не звернув на нього ніякої уваги; почепив ліхтаря на гвіздок і пішов саме туди, де я причаївся в пітьмі, подавши Білові знак іти за ним. Я швиденько посунувся задки кроків на два, але пароплав так перехилився набік, що я не встиг відсторонитися вчасно і, щоб вони на мене не наскочили й не впіймали, заліз у верхню каюту. Джейк Паккард посувався помацки в темряві, а коли добрався до моєї каюти, сказав:

- Сюди. Йди сюди.

Він увійшов, а Білл за ним. Але перш ніж вони увійшли, я вже заліз на верхню койку, забився у самий куток і дуже шкодував, що не чкурнув звідси геть. Вони стояли поруч, тримаючись руками за край койки, і розмовляли. Я їх не бачив, але знав, де вони, бо від них тхнуло віскі. Ото добре, думаю собі, що я не пив віскі, а хоч би й випив - то дарма! Вони б мене однаково не пронюхали, бо я й не дихав - такий був наляканий. Та й хто б же міг дихати, слухаючи таку розмову? Вони розмовляли тихо й серйозно. Білл хотів убити Тернера. Він сказав:

- Він нахваляється, що викаже нас, то й викаже! Якби ми навіть погодилися віддати йому наші пайки, то хіба тепер, по сварці, це допоможе? Та ще й після того, як ми його почастували! Їй-богу, він викаже нас, це вже напевно! На мою думку, краще його порішити.

- І я за те,- дуже тихо відповів Паккард.

- Сто чортів! А я був подумав, що ти проти. Ну й гаразд. Ходімо ж та й пристрелимо його!

- Зачекай-но хвилинку, я ще не все сказав. Вислухай мене. Застрелити - то діло хороше, але можна зробити все й тихенько, якщо вже кого