Читати книжки он-лайн » Класика 📜🎩🎭 » Захар Беркут, Франко І. Я.

Читати книгу - "Захар Беркут, Франко І. Я."

138
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 24 25 26 ... 55
Перейти на сторінку:
і нак­риті бу­ли ввер­ху для за­без­пе­ки від до­щу ве­ликими шап­ка­ми з кінської шкіри. Пе­ред шат­ра­ми сто­яли на жерд­ках по­наст­ром­лю­вані людські го­ло­ви, кро­ваві, з зас­тиг­лим ви­ра­зом бо­лю і роз­пу­ки на блідих, по­синілих, світлом ог­нищ ди­во­виж­но освіче­них ли­цях. Хо­лод­ний піт вис­ту­пив на чо­ло Ми­рос­ла­ви на сей вид; її, ге­рой­ську, смілу дівчи­ну, не му­чи­ла дум­ка, що швид­ко й її го­ло­ва так са­мо стриміти­ме де-будь пе­ред шат­ром яко­го монгольськ­ого бе­га­ди­ра. Та ні, во­на воліла б те­пер тліти в по­жежі і стриміти як крова­вий тро­фей пе­ред шат­ром побіди­те­ля, аніж своїми жи­ви­ми очи­ма ог­ля­да­ти ті тро­феї, з яких ко­ждий не­дав­но ще був жи­вим чо­ловіком, ду­мав, пра­цю­вав і лю­бив,- аніж іти здовж оцьо­го страш­но­го та­бо­ру на без­чесне, зрад­ницьке діло!

«Ні, ні,- ду­ма­лось їй,- не бу­де то­го. Я не піду дальше! Я не ста­ну зрад­ни­цею сво­го краю! Я по­ки­ну батька, ко­ли не змо­жу відвес­ти йо­го від йо­го прок­ля­то­го наміру».

Тим ча­сом во­ни ста­ну­ли пе­ред шат­ром на­чальни­ка Пе­ти, лю­бим­ця Ба­тиєво­го. Шатро не відзна­чу­ва­ло­ся від інших шатрів звер­хау нічим, окрім прип’ятої на йо­го верш­ку жерд­ки з трьома бун­чу­ка­ми: за­те все­ре­дині бу­ло да­ле­ко пишніше, по-азіат­ськи ула­д­же­не. Тільки ж ані бо­ярин, ані Ми­рос­ла­ва до се­редини ша­т­ра не вхо­ди­ли, бо на­чальників мон­гольських зас­та­ли пе­ред шат­ром, ко­ло ог­ни­ща, на котрім невільни­ки пек­ли двох ба­ранів. По­бачив­ши гос­тей, на­чальни­ки схо­пилися всі враз на рівні но­ги і по­ха­па­ли до рук свою зброю, хоч, впрочім, не пос­ту­пи­ли­ся з місця, що­би стріча­ти їх. Зна­ючи мон­гольський зви­чай, бо­ярин кив­нув доньці, щоб ли­ши­лась по­за­ду, а сам, зняв­ши з го­ло­ви шо­лом, а з пле­чей лук прис­ту­пив до них з пок­ло­ном і став мовч­ки, з по­хи­ле­ни­ми до землі очи­ма, о три кро­ки пе­ред го­лов­ним на­чальни­ком Пе­тою.

- Від яко­го ца­ря при­но­сиш нам вісти? - спи­тав йо­го Пе­та.

- Я не знаю ніяко­го ца­ря, крім ве­ли­ко­го Чінгісха­на, па­на всього світу! - ска­зав бо­ярин. Се бу­ла зви­чай­на фор­му­ла пі­д­дан­ня. Пе­та тоді по­важ­но, але ра­до прос­тяг бо­яри­нові ру­ку.

- В по­ру при­хо­диш,- ска­зав Пе­та,- ми до­жи­да­ли сво­го со­ю­зника.

- Я знаю свій обов’язок,- ска­зав Ту­гар Вовк.- В однім ли­шень я пе­рес­ту­пив ваш зви­чай: я привів доньку свою до та­бо­ру.

- Доньку? - ска­зав за­чу­ду­ва­ний Пе­та.- Хіба ж ти не знаєш, що зви­чай наш за­бо­ро­няє жен­щи­нам всту­па­ти в збір во­яків?

- Знаю! Але що ж я мав зро­би­ти з нею? У ме­не не­ма до­му, ні ро­ди­ни, ні дру­жи­ни! Крім ме­не і ве­ли­ко­го Чінгісха­на, во­на не має ніякої опіки! Мій князь рад був поз­бу­ти­ся ме­не зі сво­го міста, а ті прок­ляті смер­ди, мої не­вольни­ки, збунтув­алися про­тив ме­не.

- Але все ж та­ки тут во­на не мо­же ли­ши­ти­ся.

- Я про­шу внуків ве­ли­ко­го Чінгісха­на поз­во­ли­ти їй ли­ши­тися нинішню ніч і завт­рашній день, по­ки не ви­най­ду для неї без­печ­но­го прис­та­но­ви­ща.

- Для другів на­ших ми гос­тинні,- ска­зав Пе­та, і потім, обе­р­та­ючись до Мирослави, він ска­зав ла­ма­ною руською мо­вою:

- Зблизись, див­чи­на!

Мирослава аж зат­ремтіла, по­чув­ши ті звер­нені до се­бе сло­ва страш­но­го мон­гольсько­го на­чальни­ка. Пов­ни­ми не­нависті й по­гор­ди очи­ма гляділа во­на на то­го ни­щи­те­ля Русі, зовсім не слу­ха­ючи йо­го слів.

- Зблизись, Мирославо! - ска­зав її батько.- Ве­ли­кий на­ча­льник мон­гольсько­го війська лас­ка­вий до нас.

- Не хо­чу йо­го лас­ки! - відка­за­ла Ми­рос­ла­ва.

- Зблизись, роз­ка­зую тобі! - ска­зав грізно бо­ярин. Мирос­лава не­охітно збли­зи­ла­ся.

Пета своїми ма­ли­ми блис­ку­чи­ми очи­ма пог­ля­нув на неї.

- Гарни див­чи­на! Жаль, що не ос­та­тись. Гля­ди, див­чи­на, на свій тат. Будь вірна ве­ли­ки Чінгісхан. Ве­ли­ка ласка бу­де! На тобі, дівчи­на, от­се ко­ко, з ва­шо­го князь Мстис­лав. Знак без­пе­ки. По­ка­жи мон­гольськи во­як - усі про­пус­тить, нічо­го зло­го не зро­бить. А те­пер до шат­ра!

З ти­ми сло­ва­ми Пе­та по­дав Ми­рос­лаві зі сво­го пальця ве­ли­кий зо­ло­тий перс­тень, здо­бу­тий ним у битві над Калкою з кня­зя Мстис­ла­ва. На перс­тені буз ве­ли­кий золоти­сто-зелений бе­рил із виріза­ни­ми на нім фігу­ра­ми. Миро­сла­ва­ ва­гу­ва­ла­ся, чи прий­ня­ти дар від во­ро­га,- мо­же, на­віть зап­ла­ту за батько­ву зра­ду.

- Візьми, до­ню, сей знак від ве­ли­ко­го вну­ка Чінгісха­на,- ска­зав бо­ярин.- Се знак йо­го ве­ли­кої лас­ки для те­бе, дає тобі без­печ­ний прохід у мон­гольськім та­борі. Нам-бо прий­десь розс­та­ти­ся, до­ню. Їх воєнний зви­чай за­бо­ро­няє жен­щи­нам бу­ти в та­борі. Але з тим перстенем ти мо­жеш без­печ­но при­хо­ди­ти і ви­хо­ди­ти, ко­ли тобі за­по­т­ребиться. Мирослава ще ва­гу­ва­лась. Але, втім, но­ва якась ду­ма шиб­ну­ла їй у го­ло­ву - во­на взя­ла перс­тень і, відвертаю­чись, ури­ва­ним го­ло­сом ска­за­ла:

- Дякую!

Потім Пе­та велів відвес­ти її до ок­ре­мо­го шат­ра, кот­ре на­борзі при­го­то­ва­но для її батька, а Ту­гар Вовк ли­шив­ся сам з мон­гольськи­ми бе­га­ди­ра­ми, щоб ра­ди­ти воєнну ра­ду.

Перший заб­рав го­лос Пе­та, го­лов­ний на­чальник сього відділу, чо­ловічок літ ко­ло со­ро­ка, тип мон­го­ла: невели­ч­ки­й, по­верт­ли­вий, з хит­ро ми­га­ючи­ми, ма­ли­ми, мов ми­ша­чи­ми, очи­ма.

- Сідай, гос­тю,- ска­зав він до бо­яри­на.- Ко­ли ска­жем тобі, що ми до­жи­да­ли те­бе, то не­хай се бу­де най­ви­ща пох­ва­ла твоєї вірності для ве­ли­ко­го Чінгісха­на. Але все-та­ки ти тро­ха запізно прий­шов. Військо на­ше жде вже третій день, а ве­ли­кий Чінгісхан, вип­рав­ля­ючи нас на захід, до краю рабів своїх Ар­падів, на­ка­зу­вав нам дов­ше трьох день без пот­ре­би ніде не за­дер­жу­ва­тись. Брат наш, Кай­дан-бе­га­дир, що пішов че­рез край во­лохів, бу­де пе­ред на­ми в домі Ар­падів, здо­бу­де їх сто­лич­не місто, а яку ж сла­ву ми при­не­се­мо з то­го поход­у?

На те ска­зав бо­ярин:

- Я по­ро­зумів сло­ва твої, ве­ли­кий бе­га­ди­ре, і ось що від­повім на них. Вірний слу­га ве­ли­ко­го Чінгісха­на не міг шви­д­ше при­бу­ти до ва­шо­го та­бо­ру, бо аж учо­ра дізнав­ся про ваш похід, а дізнав­ши­ся, при­був за­раз. Про за­держ­ку не жу­ри­ся. Шля­хи наші хоч не­ши­рокі, але без­печні. Бра­ма в царст­во Ар­падів ста­не вам от­во­ром, лиш тілько застук­ай­те.

- Які шля­хи і в чиїх ру­ках? - спи­тав ко­рот­ко Пе­та.

- Один шлях дук­лянський, горі Ся­ном-рікою, а потім че­рез низький гірський про­вал. Шлях ши­ро­кий і вигідний, топ­та­ний уже не раз руськи­ми й угорськи­ми воєнни­ми си­лами.

- Далеко відси?

- Відси до Пе­ре­миш­ля два дні хо­ду, а з Пе­ре­миш­ля до гір іще два дні.

- Хто сте­ре­же?

- Стережуть йо­го на­шо­го кня­зя бо­яри, що на нім пороби­ли­ засіки. Але бо­яри не­ра­до слу­жать кня­зеві Данил­ові Ро­ма­но­ви­чу, не­ра­до сте­ре­жуть засіків. Ма­ла обіцян­ка скло­нить їх на сто­ро­ну ве­ли­ко­го Чінгісха­на.

- Але чо­му ж досі

1 ... 24 25 26 ... 55
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Захар Беркут, Франко І. Я.», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Захар Беркут, Франко І. Я."