Читати книгу - "Лонгфелло. Пісня про Гайавату, Олександр Олесь"

Нокоміс грало

Блиском місяця блідого,

А в очах у Міннегаги -

Блиском сонця над водою.

Дим, збираючись клубками,

Вилітав в димар над ними,

А за ними вигинались

По кутках вігваму тіні.

 

І одсунулась запонка

Непомітно над порогом;

Розгорілося в вігвамі,

Дужче дим розхвилювався,

І дві жінки, не озвавшись,

Без звичайного привіту

Тихо стали на порозі,

Перебігли по вігваму

І в кутку найдальшім, темнім

Сіли враз і затаїлись.

 

По обличчю, по убранню

Се були жінки-чужинки:

Блідолиці і похмурі,

Повні смутку, повні туги,

Із кутка вони дивились

І трусились, наче мерзли.

 

Чи не Вітер се Північний

Виє в комині вігваму?

Чи сова се, Куку-кугу,

Застогнала в темнім лісі?

І озвавсь таємний голос:

«Се воскресли душі мертвих,

Се вони прийшли на землю

Із ясних Країн Поніма,

Із ясного Того Світу».

 

Незабаром з полювання

Повернувся Гайавата,

Запорошений снігами

І з оленем за плечима.

І під ноги Міннегаги

Він поклав свого оленя

І ще кращим, ще милішим

Здався їй у сю хвилину,

Ніж в той час, коли за нею

Він прийшов у край Дакотів,-

Скинув здобич перед нею,

Щоб без слів сказати любій

Про свою любов і намір.

 

А коли назад оглянувсь

І жінок-чужинок вгледів,

Що сиділи затаївшись,

Він сказав до себе: «Хто се?..

Дивні гості Міннегаги!»

Та розпитувать не став їх,

Тільки лагідно, привітно

Запросив їх гостювати,

Поки схочуть, поки можна.

 

Та чужинки не озвались,

Не промовили ні слова,

А коли дали вечерю

І розрізали оленя,

Із кутка вони схопились

І накинулись на страву.

З’їли частку Міннегаги,

Не питаючи, забрали

Ніжний білий жир оленя,

Як голодні звірі, з’їли

І в куток сховались знову,

У найдальший, найтемніший.

 

Не озвалась Міннегага,

Не озвався Гайавата,

Не озвалась і Нокоміс,

Не поремствували навіть,

Все промовчали, стерпіли.

Тільки журно Міннегага

Тихим голосом сказала:

«Їх жорстокий голод мучить,

Хай беруть усе, що хочуть,

Хай їдять,- їх голод мучить».

 

В синім небі зір багато

Засвітилось і погасло,

І багато днів струсили

З себе темні, чорні ночі,

Як дерева платки снігу.

День за днем сиділи мовчки

Дивні гості у вігвамі,

А вночі,- в негоду навіть,

В ближній ліс вони ходили,

Щоб набрать шишок соснових,

Щоб набрать гілля для топки,

А коли світало, знову

Повертались до вігваму.

 

І щодня, як Гайавата

Повертався з полювання

І вечерю подавали,

Із кутка свого, як звірі,

Гості кидались на страву,

Не питаючись, хапали

Ніжний білий жир оленя,

Їли частку Міннегаги

І в куток ховались знову.

 

І не кинув Гайавата

Навіть погляду докору,

Не розсердилась ні разу,

Не обурилась Нокоміс,

І ніколи не сказала

Навіть слова Міннегага:

Все вони терпіли мовчки,

Щоб ні поглядом, ні словом

Не образити чужинок,

Не зламати права гостя.

 

Раз вночі, коли журливо

Гасло огнище червоне,

Ледве блимало, тремтіло

В тихій сутіні вігваму,

Враз прокинувсь Гайавата

І почув чиїсь зітхання

І скорботні голосіння.

 

З ліжка встав він обережно,

З волохатих шкур бізона,

І, одкинувши завісу

Із оленячої шкури,

Він угледів, що се тіні,

Гості стогнуть і зітхають,

Гірко плачуть в тиші ночі!

 

І озвався він: «О гості!

Що шматує ваше серце?

Що примушує ридати?

Може, в час лихий Нокоміс

Вас образила як-небудь

І забула Міннегага

Обов’язки господарки?»

 

Тіні стихли, перестали

Гірко скаржитись, ридати

І сказали тихо-тихо:

«Ми покійних, мертвих душі,

Що жили колись між вами,

Ми прийшли з Країн Поніма -

З Того Світу ми вернулись,

Щоб живих вас напутити.

 

Стогін туги, плач скорботи

Чути в Селищах Блаженних:

То живі зовуть покійних,

Прикликають знов на землю,

Мучать нас плачем даремним.

І вернулись ми на землю,

І угледіли, що скрізь ми

Непотрібні, скрізь ми зайві,

 

Що чужими скрізь ми стали,

Що для нас, мерців, немає

На землі уже куточка.

 

Пам’ятай же, Гайавато,

І скажи усім народам,

Щоб ніколи більше слізьми

Не засмучували мертвих,

Що пішли у Край Поніма,

В тихі Селища Блаженних.

 

І покійним у могили

Не кладіть важкої ноші,

Не потрібні для їх хутра,

Казани, миски і Вампум -

Ся поклажа мучить духів.

Дайте тільки на дорогу

Їм огню і трохи їжі.

 

Дух чотири темних ночі

І чотири дні проходить

По дорозі в Край Поніма;

Через те ви і повинні

Над могилами покійних

Всі чотири дні і ночі

Ясно огнища палити.

Осявати їм дорогу,

Світом радісним, веселим

Осявати їх ночівлі.

 

А тепер прощай навіки,

Благородний Гайавато,

І тебе ми спокушали,

І твоє терпіння довго

Та даремно спокушали,-

Ти таким, як був, лишився:

І шляхетним, і великим.

Будь же дужим, Гайавато,

Не вдавайся в смуток-тугу:

Ждуть тебе ще більші, важчі

Боротьба і спокушення!»

 

І пітьма раптово впала,

І наповнила оселю;

І почув убрання шелест

Гайавата серед тиші,

І почув він, що запонку

Хтось одкинув над дверима,

І на небі зорі вгледів,

І відчув дихання ночі,

Подих холоду-морозу,

Але вже не бачив духів,

Тіней мертвих, душ скорботних

Із ясних Країн