Читати книгу - "Поміж ворогами, Нечуй-Левицький"

пи­сарші. І вчи­тель, і пи­сар, і па­нич, і навіть пи­сар­ша не ми­на­ли чар­ки… і на­гу­ля­лись в млині всмак.

- Якби ваш млин мо­лов так доб­ре, як оце ми сьогодні пе­рем­лин­ку­ва­ли стільки пля­шок та ча­рок, то з йо­го вий­шов би доб­рий млин на всю око­ли­цю, - ска­зав всмішки вчи­тель.

- Одже ж ви вмісте ска­за­ти й при­ка­зать! - сміявся Лесько.

- Чом ти не поп­ро­си­ла Ле­оніда Се­ме­но­ви­ча на­завт­ра на обід? - ти­хо спи­тав­ся о. Ар­темій в жінки, вер­та­ючись до­до­му.

- Буде ба­га­то честі зад­ля йо­го. Ска­же, що на­би­ваємось, і нас, бо­ро­ни бо­же, піднімуть на сміх та на по­говір. Піде по­го­лос­ка. Не­хай він прис­тає до нас, а не ми до йо­го, - ска­за­ла Су­са­на Уласівна.

- Роби, як хо­чеш, але як він сьогодні вве­чері не прий­де, то прий­де завт­ра вранці; а як прий­де вранці, то, тре­ба зап­ро­сить на обід, - го­во­рив о. Ар­темій.

- Як прий­де завт­ра, то й зос­та­ви­мо на обід, - обізва­лась Су­са­на Уласівна.

- А! - цмак­нув о. Ар­темій і аж за го­ло­ву вхо­пив­ся обо­ма ру­ка­ми, не­на­че в йо­го нес­подіва­но за­боліла го­ло­ва. - Ад­же ж в нас і ви­но вий­шло, і до­рож­чої горілки не­ма. До­ве­деться бігти до Кор­су­ня за ви­ном та за горілкою, - го­во­рив о. Ар­темій.

- То й побіжиш. Тре­ба й свіжо­го м'яса взя­ти на борщ, - ска­за­ла Су­са­на Уласівна.

О. Ар­темій зак­ру­тив­ся в екіпажі, не­на­че йо­му десь за­му­ля­ло. Він тро­хи не гук­нув на по­го­ни­ча: по­вер­тай на Кор­сунь.

Ватя слу­ха­ла цю всю роз­мо­ву і вже на­че сподіва­лась до се­бе в гості Ле­оніда Се­ме­но­ви­ча. Коні вско­чи­ли в двір, а їй зда­лось, що Ле­онід Се­ме­но­вич от-от при­бу­де до їх.

Вона вбігла в кімна­ту якась ніби зак­ло­по­та­на. В неї десь узяв­ся по­тяг до по­ряд­ку­ван­ня, про­ки­ну­лась дріма­юча зав­зятість. Во­на прибігла до дзер­ка­ла, ог­ля­ну­ла се­бе кру­гом, по­ди­ви­лась на своє за­чер­воніле ли­це, хап­ком ски­ну­ла ка­пе­люш, стяг­ла з рук тісні ру­ка­вич­ки так швид­ко, що во­ни аж за­лу­ща­ли, і ки­ну­лась при­би­ра­ти в по­ко­ях.

- Мамо, чи са­мо­вар ви­чи­ще­ний? Як по­дасть най­мич­ка са­мо­вар та­кий чис­тий, як гор­щик, ото бу­де со­ром! - го­во­ри­ла Ва­тя, і са­ма побігла до пе­карні й по­ди­ви­лась на са­мо­вар.

- Щоб мені са­мо­вар лиснів, як зо­ло­то! Чуєш? - гук­ну­ла Ва­тя на най­мич­ку й ки­ну­лась до дзер­ка­ла, щоб пе­ре­че­сать і за­но­во по­заплітать свої ко­си.

Попоївши доб­ре на обіді, старі одк­ла­ли обід на пізню го­ди­ну. Обіда­ли пізно, а Ва­тя сиділа за сто­лом і тільки лож­ку вмо­ча­ла. Апе­тит в неї про­пав, не­на­че во­на за­гу­би­ла йо­го або в млині, або десь на греблі.

- Вже за­то­го й вечір бу­де, а па­нич чо­мусь не при­хо­де, - ска­зав о. Ар­темій, ле­жа­чи на ка­напці й позіха­ючи.

- Мабуть, йо­го сьогодні й не бу­де, - обізва­лась Су­са­на Уласівна.

- Може, й не прий­де сьогодні, як тільки у млині бу­ло «веліє воз­ли­ван­ня Ба­ху­сові». Ма­буть, спить десь в пи­са­ря в клуні на сіні. А тим ча­сом тре­ба йо­го сподіваться… Не мож­на ви­ри­ва­тись до Кор­су­ня. Мо­же, візьме та й прий­де вве­чері. Ото бідна моя голівонько! Побіжу вже завт­ра ран­ком до Кор­су­ня за ви­ном.

Наймичка внес­ла са­мо­вар і пос­та­ви­ла на столі. Са­мо­вар аж сяв. Ва­тя зас­те­ли­ла стіл чис­тою най­кра­щою ска­тер­кою, по­га­ря­чи­ла й ви­тер­ла ста­ка­ни, по­розс­тав­ля­ла їх на блю­деч­ках ря­доч­ком. Все во­на розк­ла­ла на столі гар­но, си­мет­рич­но та все заг­ля­да­ла в вікно. А Ле­оніда Се­ме­но­ви­ча не бу­ло.

Вже й чай ви­пи­ли. Ва­тя зітхну­ла, пішла в за­лу, сіла за п'яніно й по­ча­ла виг­ра­ва­ти тихі, співучі ме­лодії, щоб заг­лу­шить свої по­чу­ван­ня. А сер­це ніби не слу­ха­ло тих ме­лодій і го­во­ри­ло своє.

Вже й сон­це сіло, і вечір нас­тав. Ва­тя пішла в са­док, пішла до став­ка, ки­ну­ла оком на ши­ро­кий став. І та кар­ти­на нічо­го не про­мо­ви­ла до Ваті, не­на­че во­на її й не ба­чи­ла. Її дум­ки бу­ли да­ле­ко од сад­ка, од став­ка, її ду­ми літа­ли по­над зе­ле­ни­ми лу­ка­ми, по­над Рос­сю, де во­на гу­ля­ла з ми­лим. Во­на не­на­че по­чу­ва­ла йо­го га­ря­чу ру­ку під своєю пах­вою, не­на­че чу­ла йо­го дзвінкий го­лос. Цілий вечір во­на гу­ля­ла по сад­ку, хо­ди­ла, світом ну­ди­ла; цілий вечір жда­ла. І ні на од­ну хви­ли­ну не по­ки­да­ла її дум­ка за ми­ло­го. І нер­ви вто­ми­лись, і но­ги за­боліли, і сер­це щеміло та ни­ло та все жда­ло.

Ватя пе­ре­ду­ма­ла, хо­дя­чи по сад­ку, усю роз­мо­ву з ми­лим, усі сло­ва, які він про­мо­вив до неї, гу­ля­ючи по лу­ках, як про­щав­ся з нею, як ки­нув на неї ос­танній пог­ляд, лас­ка­вий, ве­се­лий, ча­ру­ючий. І її дум­ки вже по­летіли впе­ред, в бу­ду­чи­ну.

«Куди він заїде? Ку­ди він за­ве­зе ме­не? В який край, в яке місто?»

І її фан­тазія, роз­буд­же­на чи­тан­ням повістів та уся­ких фран­цузьких ро­манів, нап­руд­же­на од не­давньої гу­лян­ки, по­нес­ла її ду­ми, не­на­че на кри­лах, в який­сь да­ле­кий край, в якесь чарівне невідо­ме місто. І той край уяв­ляв­ся для неї розкішним, і місто зда­ва­лось для неї ве­ли­ким, ба­га­тим. От пе­ред нею не­на­че май­ну­ли якісь улиці з розкішни­ми па­ла­ца­ми. На їх сно­ви­гає ба­га­то публіки, гар­но уб­ра­ної, ве­се­лої. От май­ну­ли якісь ве­селі сад­ки з пиш­ни­ми зе­ле­ни­ми але­ями. Десь за зе­ле­ни­ми віта­ми, в гу­ща­вині лу­на­ють ме­лодії ор­кест­ру. Скрізь люд­но, ве­се­ло. Зда­ле­ки доліта­ють за­ми­ра­ючі гу­ки му­зи­ки… Во­на ди­виться на ми­ло­го й не на­ми­лується ним…

Якийсь не­на­че рай увид­жується їй в уяві, за­ко­ли­ханій ти­хим, од­но­тон­ним сільським жит­тям.

- Ватю! Ва­тю! - за­гу­ка­ла на неї ма­ти в од­чи­нені скляні двері. - А йди вже ве­че­рять! Ото за­гу­ля­лась!

Ватя не­на­че про­ки­ну­лась од своїх дум і приміти­ла дійсне сільське своє жит­тя. Во­на аж роз­сер­ди­лась на ма­му, що нес­подіва­но спо­ло­ха­ла своїм гу­кан­ням її зо­лоті мрії.

«Ох мрії мої, мрії зо­лоті! ко­ли б ви справ­ди­лись в моєму житті!» - ду­ма­ла Ва­тя, сту­па­ючи важ­кою хо­дою на східці ґанку.

- Завтра вдосвіта побіжу до Кор­су­ня по за­куп­ки, - ска­зав о. Ар­темій, си­дя­чи за ве­че­рею.

- Чого ж вдосвіта? Хіба до Кор­су­ня да­ле­ко? Вста­неш в п'ятій го­дині, як зви­чай­но встаєш, то й встиг­неш, - ска­за­ла Су­са­на Уласівна, - на пізній обід як­раз бу­де доб­ре.

- А вже завт­ра па­нич до­кон­че прий­де. Що прий­де, то прий­де, - обізвав­ся о. Ар­темій, - здається, Ва­тю, ти йо­му при­па­ла до впо­до­би.

Ватя спах­ну­ла й по­чер­воніла, як маківка.

V

Другого дня о. Ар­темій встав ра­ненько, звелів зап­ряг­ти коні і, як ви­хор, ви­летів з дво­ру та й по­ка­тав до Кор­су­ня.

В Кор­суні бу­ли од­чи­нені тільки різниці, як о. Ар­темій приїхав у місто. Кра­марі ще спа­ли. Ку­пив­ши м'яса, о. Ар­темій пішов до ви­нарні. Погріб був за­чи­не­ний і замк­ну­тий. О. Ар­темій по­бу­див ви­нарів, наб­рав ви­на та доб­рої горілки, забіг в