Читати книгу - "Пригоди Клима Кошового"

залишив наостанок, коли інші засоби зазнають фіаско. Найнятися чорноробом було в цій ситуації для молодого чоловіка більш прийнятним виходом. Батько не дуже хотів, аби син тікав від проблем саме до Європи, натякав на інші можливості. Наприклад, виїхати на якийсь час із Києва та відкрити десь у глибинці приватну нотаріальну контору. На тавро неблагонадійного, закарбоване на Климові в столиці губернії, де-небудь у повітовому містечку навряд чи аж так звертали б увагу.

Тим більше, зв’язки Назара Григоровича Кошового давали можливість дізнатися: переїзд Климентія, котрий, як погодилися сторони конфлікту, наробив дурниць через власну недосвідченість та схильність до авантюр, до провінції навіть будуть вітати. Варто йому осісти десь у запорошеному повіті, прирікши себе на добровільне заслання, й про «подвиги» з часом забудуть. Років п’ять такого от вигнання – й можна сміливо повертатися до рідного Києва.

Звісно, Кошовий-молодший на подібний крок категорично не погодився. Мислячи не лише тактично, але й стратегічно, Клим прорахував запропоновану перспективу на ті самі п’ять років уперед. І зробив невтішний висновок. А саме: загрузнувши у провінційному болоті, він не зможе швидко адаптуватися в Києві знову.

Так, двадцяте століття, яке лише восьмий рік як почалося, задало стрімкий темп. Нехай із запізненням, але російські губернські міста розвиваються таки швидше, ніж повіти, де селянський спосіб життя й мислення не проб’єш навіть гарматним ядром, випущеним з максимально близької відстані. У більших містах усе йде вперед. Включно з освітою та технічними практиками. Відсидівши своє в затягнутій одвічним аграрним павутинням провінції, до активного життя Климові повертатися буде ох як складно. За великим рахунком, його матимуть за селюка, котрий з усіх сил прагне підкорити місто. Не зважаючи на те, що в цьому місті він народився, виріс, здобув фахову освіту й скочив через неї в халепу.

Обираючи між околицями Наддніпрянщини та східною околицею Європи, цілком логічно вибрав останнє. І як це виглядатиме, коли вже на другий день після переїзду посилатиме до батька перейняті прихованим розпачем телеграми: мовляв, обікрали, жити нема де, людину, на яку розраховував, убили, настрій – хоч вішайся, тому пришліть, тату, грошей блудному синові. Ні, вже ліпше справді вулиці мести або мішки на станції тягати, аніж це.

Цікаво, що Шацький немов прочитав печальні Климові думки, буквально витягнувши з нього подібні зізнання.

Особливих зусиль не докладав. Кошовому треба було виговоритися, Йозеф лиш підштовхнув його. А коли вислухав, час від часу хитаючи головою й звично цокаючи губами, рішуче підвівся, в категоричній формі сказавши гостеві слідувати за ним. З дому пішов, нічого до ладу не пояснивши своїй Естер, лише попросив не відмовляти нікому, хто проситиметься на завтра. На що дружина відповіла: постійна клієнтура вже несе свої зуби до Лапідуса. Та вона зробить усе від неї залежне, аби переконати людей у криворукості основного конкурента. Нагадавши принагідно чоловікові: клієнтуру повернути назад можливо лише за умови, що лікар буде вдома, у своєму кабінеті терпляче чекати на всіх, кому потрібна допомога. Якщо ж цього шлимазла ніколи нема вдома, таким, як Лапідус, навіть не треба розпускати злих пліток, аби переманити хворих до своїх кабінетів.

Коли Шацький привів Клима до знайомого вже будинку на Личаківській, той здивувався.

Вертатися сюди Кошовий не бачив жодної потреби. Грізний двірник цербером заступив обом незваним гостям вхід, а на Клима взагалі дивився недобрим оком. Бо ж уранці цей невідомо хто кричав на нього. І він, поважний сторож брами, якому навіть не всякий пан дозволить собі заперечити, радше дасть крону-другу, дав слабину та побіг виконувати наказ. Ставши на смерть, бульбастий намірився взяти реванш за ранкове приниження – так, принаймні, зрозумів його поведінку Клим, котрий чудово знав психологію київських двірників і зовсім не тішив себе ілюзіями, що львівські можуть бути інакшими. Тим більше, коли вони українці.

Але Шацького опір цербера не зупинив. Почавши скандалити й махати довгими руками перед насупленою двірниковою кирпою, він таки домігся, аби той покликав сюди пана Веслава Зінгера.

Кошового зовсім не здивувало, що зубний лікар із бідних Кракідалів знав не лише прізвище та ім’я місцевого домовласника, а й особисто його самого. Подив був, коли той таки вийшов до них, знервований та спітнілий, як зранку, хіба плішину вже прикривала ярмулка. З кишеньки новенької жилетки демонстративно вийняв позолочену цибулину годинника, клацнув кришечкою та показав незваним гостям циферблат – мовляв, нема для них багато часу. Клим далі не розумів, чого хоче від Зінгера його провідник. Та Шацький в той момент менше всього зважав на Кошового, тут же взяв бика за роги:

– Маю до вас серйозну та вигідну пропозицію, пане Зінгере. Давайте пройдемо до ваших апартаментів.

– Не буду я йти з вами, пане Шацький, до своїх апартаментів, – уперся домовласник, навіть спробував відтіснити Йозефа черевцем. – Серйозну та вигідну пропозицію можна вислухати й на вулиці. Я тут чую так само добре, як у помешканні.

Весь час двірник нахабно стояв поруч, відійшовши від невеличкого гурту лише на три кроки, й не приховував неабиякої зацікавленості розмовою.

– Можемо й не заходити, – легко погодився Шацький. – Але все ж таки краще зайти, пане Зінгере.

– Чим же краще, перепрошую?

– Двері зачиняються. Нема сторонніх вух. Хіба ви справді хочете, аби при нашій діловій розмові був присутній ваш двірник?

Зрозумівши натяк, Веслав Зінгер шугнув цікавого, і бульбастий, зиркнувши неприязно вже на Шацького, забрався геть у глиб двору.

– Тепер я вас уважно слухаю. Якщо недовго, пане Шацький.

– Дуже коротко, пане Зінгере. – Лікар діловито потер свої широкі долоні. – Ви вже вирішили, що робитимете з квартирою, де сталося нині страшне лихо?

– Поліція її обстежила. Там лишилися речі нещасного пана Геника. І якщо їх ніхто не затребує, закон дозволяє мені за деякий час або взяти їх собі, або – продати, але наперед усе одно забрати собі, – охоче пояснив домовласник. – Є ще різні поліцейські процедури. Та, думаю, це вже другорядне, як не третьорядне.

– Хто може претендувати на майно небіжчика, пане Зінгере? – У цьому невинному питанні Клим відчув ледь помітний підступ.

– Наскільки мені відомо – ніхто, – спокійно відповів той. – Пан адвокат квартирував у мене три останніх роки. Нічого не чув про його родину й тих, хто міг би стати прямими спадкоємцями. Знаєте, цінних речей у нещасного не аж так багато. Одягався добре, обшивався у кращих кравців, стежив за модою. Публічна особа, мусив мати пристойний поважний вигляд. Та, крім одягу та кількох пар взуття, не знаю, що йому належало. Друкарська машинка хіба… Бачив ще в нього прекрасний золотий