Читати книгу - "Спогади. Том 1, Карл Густав Еміль Маннергейм"

маневри» китайців, здавалося, складаються з повільного маршування на дуже зігнутих ногах, крісових хватів і різних перешикувань. Зброя застаріла, тактичних навчань не було. У цивільних навчальних закладах ефект від реформ теж був слабким. Скрізь бракувало керівних сил і коштів. Для боротьби з курінням опію теж не робили нічого особливого. Раз у раз з’являлися повідомлення, що чиновників, які вживають опій, буде звільнено з посади упродовж стількох-то місяців, а вояків — негайно, що торгівля опієм потрапить під повну заборону і т. ін., проте нічого такого не сталося. Спроба «пропаганди тверезого способу життя», звісно ж, не дала жодних результатів.

Високопосадовцеві, який не мав достатніх коштів, непросто було запроваджувати реформи, коли його оточували чиновники-невігласи, що часто вороже ставилися до змін. Коли щось не ладилося, він міг не сумніватися, що довгі язики вже сповістили про це центральну владу, яка не розуміла його труднощів. За кожним його кроком наглядали, і щоб захиститися від посіпак, він мусив своєю чергою стежити за грою в Пекіні. Отож навряд чи варто дивуватися, що чиновники часто діяли лише про людське око й навіть по-серйозному розпочаті реформи йшли повільно, не даючи сподіваної користі. До цих труднощів додавався ще інстинктивний завзятий спротив неосвіченого простолюду всім змінам в узвичаєному середовищі.

Вивчаючи китайське життя з ланьчжоуського горизонту, я діставав багато допомоги від міського європейського земляцтва, центральною постаттю якого був бельгієць Роб. Ґеерст, хімік на державній китайській службі. Гостини в його домівці приємно урізноманітнили моє монотонне життя. А ще я мав втіху знову побачитися з монсеньйором Отто, який розшукав мене. З ним були молоді місіонери, які працювали в Ланьчжоу: Леон ван Дейк і Ядоул. Спартанська простота і самовіддана праця, притаманні життю цих місіонерів, викликали в мене захват. Єдиною їхньою розкішшю, як на китайські умови, були комфортабельні помешкання. Тутешні церкви були збудовані в стилі бароко, трохи з китайським впливом. Католицьких місіонерів характеризувала пристосовність, а надто те, як вони розуміли й шанували китайську культуру. Їхня праця, власне, й ґрунтувалася на традиції, що сягала аж у XIII століття, коли до Китаю прибули перші місіонери.

Незадовго до від’їзду мене запросили на бенкет, що його справляв віце-король для європейської колонії. Разом із запрошеними мандаринами нас було загалом 18 душ, і ми зібралися в храмі, збудованому на честь котрогось із попередніх віце-королів. Прибуттю Шеня передували кілька гарматних пострілів. У мене було почесне місце праворуч від нього, бельгієць Сплінґердт, що сидів навпроти, міг виконувати роль перекладача, тому наша розмова вийшла менш офіційною, ніж на моїй аудієнції. Після Шеневої розповіді про свою дипломатичну кар’єру в Петербурзі в мене склалася невисока думка про можливості китайця вникнути в життя європейських країн. Щодо реформаторства він сказав, що хоче зробити більше, але бракує коштів. Поразка Росії в Маньчжурії стала, за словами Шеня, несподіванкою для китайців, які ніколи не могли й подумати, що таке можливо. Як складеться в майбутньому життя на Далекому Сході, ніхто не передбачав. «Так далеко не видно в жоден бінокль», — зі сміхом сказав віце-король.

Господаря було обдаровано величезним апетитом, тому бенкет протривав добрих п’ять годин. Присутніх розважала строкато вбрана театральна трупа, яка виступала під терликання музики. Прийшло й близько сотні непроханих гостей, які витріщалися більше на тих, хто сидів за столом, ніж на акторів.

Відправивши возом більшість спорядження до Сіаньфу великою головною дорогою, я вирушив 17 березня до славетного монастирського міста Лабран, розташованого за 150 кілометрів од Ланьчжоу на кордоні з Тибетом. Перша поїздка до окружного міста Ґочжоу проходила лисими горами й суворими долинами. Воєначальник Ґочжоу на ім’я Ма-ґа-ліан, міцний і розумний чоловік, був дунганом. Генералом він став за те, що залізною рукою придушив останнє повстання серед власного племені, яке в цих краях становило більшість.

Із дунганськими священиками я розмовляв про походження цього племені. На їх погляд, дунгани були турками, що перебралися до Китаю. Наука погоджується з ними принаймні в тому, що дунгани мігрували сюди з Центральної Азії й походять від давніх уйгурів. Ті під час турецького панування перейняли мусульманську віру. Згодом дунгани китаїзувалися в усьому, крім релігії.

Мандрівні розбійники робили дорогу на Лабран непевною, тому посадовці змусили мене взяти конвой із чотирьох вояків. Двоє з них були озброєні рушницями, а ще двоє несли на плечах величезні шаблі!

Раз у раз ми зустрічали групи прочан, що поверталися з Лабрана: дідусі з виразними обличчями в глибоких борознах зморщок, погойдуючи молитовними млинками[12], бурмотіли молитви, слідом за ними йшли напівголі бабці зі зморшкуватими обличчями, немов укритими темно-брунатною пергаментуватою патиною. Прочанський костур увінчувався тризубом, під яким було почеплено торбинку з червоної чи жовтої тканини.

Привілейованим населенням були тангути. Про їхнє давнє панівне становище досі нагадувало войовниче вбрання: навіть у полі вони тримали на поясі довгий меч. Оселі в тангутів мали пристойніший вигляд, ніж у китайців, і були незрівнянно ліпшими, ніж у сартів.

Увечері 25 березня переді мною завиднівся Лабран, чиї численні позолочені дахи і вершини веж виблискували при вечірньому сонці. Мене здивувало, що монастир такий великий: насправді були всі підстави називати його цілим містом, адже в ньому було 18 більших і 40 менших храмів, а також, як казали, близько 3000 лам. Моїм пристановищем стало маленьке тангутське село за межами Лабрана.

Для своїх відвідин я попросив паспорт і рекомендаційний лист у ланьчжоуського даотая, однак, попри численні обіцянки, він чомусь не виконав мого прохання. Отож я вирушив у дорогу зі сподіванням, що ці документи видасть мені ґочжоуський мандарин. Паспорт він мені справді оформив, а от рекомендаційного листа мав написати його начальник, який мешкав у Сюньхуатині, й він не встиг дійти до мого від’їзду. Важко сказати, як би його відсутність уплинула на мої відвідини монастиря.

Я пішов до двох найстарших лам, щоби попрохати дозволу на візит пошани до ґеґена, втілення Будди, і на відвідини храмів. Душпастирі буквально розтанули в усмішках та уклонах. Я подарував їм по новесенькому хадаку[13], по коробочці нюхального тютюну і дзеркалу, а у відповідь отримав два потертих хадаки. Увічливо всміхаючись, один із лам повідомив, що ґеґен захворів, але аудієнцію можна дістати, якщо я трохи зачекаю. Мої подарунки він принаймні взяв, щоб одразу занести адресатові. На широкий хадак я виклав шматочок шовкової тканини, годинник із малюнком на корпусі, срібний ланцюжок і просту каблучку, яку зняв із пальця для підсилення ефекту. Коли я вже втомився чекати, повернувся лама. На жаль, ґеґен не мав змоги прийняти мене, але в храмах