Читати книгу - "Наприкінці приходить смерть"

class="p1">Ренісенб умить замовкла. Вона повернулася до Горі, широко, запитально розплющивши очі.

– Горі, що вона побачила? Там, на стежці. Адже ми нічого не бачили. Там нічого не було.

– Ні, для нас – ні.

– А для неї? Вона побачила Нофрет. Нофрет, яка прийшла помститися. Але Нофрет мертва, і гробницю її запечатали. Що ж тоді вона бачила?

– Картину, яку створила її свідомість.

– Ти впевнений? Бо якщо ні…

– Що, Ренісенб, що, як ні?

– Горі… – Вона простягнула руку. – Тепер уже кінець? Тепер, коли Сатіпі померла? Тепер уже справді кінець?

Він узяв її руку в складені долоні.

– Так, так, Ренісенб, тепер точно. Тобі принаймні немає чого боятися.

– Але Іса сказала, що Нофрет ненавиділа мене.

– Нофрет ненавиділа тебе?

– Іса так вважає.

– Нофрет добре вміла ненавидіти, – мовив Горі. – Часом я думаю, що вона ненавиділа всіх у цьому будинку. Але ти принаймні їй нічого не зробила.

– Ні, не зробила.

– Тож, Ренісенб, тобі немає за що звинувачувати себе.

– Тобто, Горі, якщо я пройду тією стежкою, сама, на заході сонця – в той час, коли померла Нофрет – і озирнуся, то нічого не побачу? І зі мною все буде добре?

– З тобою все буде добре, Ренісенб, бо якщо ти підеш тією стежкою, з тобою піду я, і тобі нічого не загрожуватиме.

Але Ренісенб насупилася й похитала головою.

– Ні, Горі, я піду сама.

– Але чому, крихітко Ренісенб? Хіба тобі не буде страшно?

– Так, – підтвердила вона. – Гадаю, мені буде страшно. Та водночас це необхідно зробити. Бо всі в домі тремтять і трусяться й бігають до храму по амулети, і кричать, що не можна ходити цією стежкою, коли сонце заходить. Але не магія змусила Сатіпі похитнутися і впасти – то був страх – страх, що оволодів нею через гріх, який вона скоїла. Адже це гріх – убити молоду, сильну людину, яка насолоджується життям. Але я не зробила нічого поганого, тож якщо Нофрет і ненавиділа мене, її ненависть не може мені зашкодити. Я в це вірю. І в будь-якому разі краще померти, ніж у вічному страху жити – тож я здолаю його.

– Відважні слова, Ренісенб.

– Можливо, вони відважніші за мене, Горі. – Вона всміхнулася йому. Звелася на ноги. – Та приємно було промовити їх.

Горі теж підвівся і став поряд.

– Я запам’ятаю, що ти сказала, Ренісенб. І як ти закинула голову, коли говорила. В цих словах звучить хоробрість і чесність, які – я завжди відчував – живуть у твоєму серці.

Він узяв її руку в свої.

– Послухай, Ренісенб. Глянь на долину, аж ген до ріки, і далі, далі. Це – Єгипет, наша земля. Земля, понівечена довгими роками війни та чвар, розділена на дрібні королівства, земля, яка, втім, невдовзі возз’єднається, бо Верхній і Нижній Єгипет знову стануть одним. Я сподіваюся і вірю, що вона поверне собі колишню могутність. І коли це станеться, Єгипту знадобляться хоробрі чоловіки та жінки з великим серцем – такі жінки, як ти, Ренісенб. У той час Єгипту не потрібні будуть такі чоловіки, як Імхотеп, вічно зайнятий лише такими примітивними питаннями, як «Скільки зароблено?» та «Скільки витрачено?», не будуть потрібні такі, як Собек, порожні та хвалькуваті, не будуть потрібні такі хлопчиська, як Іпі, котрий тільки й думає про власну вигоду, не будуть потрібні навіть такі свідомі та чесні сини, як Яхмос. Сидячи тут, буквально серед мертвих, підбиваючи видатки й прибутки, продивляючись рахунки, я бачу, що здобутки виражаються не лише грошима, а витрати – це не лише поганий урожай… Я дивлюся на ріку й бачу кров Єгипту, яка пульсувала до нас і пульсуватиме після нас… Життя і смерть, Ренісенб, не мають аж такого значення. Я лише Горі, радник Імхотепа, та коли я дивлюся звідси на Єгипет, то відчуваю таке вмиротворення, такий тріумф, які я не проміняв би на право управляти цими землями. Розумієш, про що я, Ренісенб?

– Гадаю, так, Горі. Трохи. Ти не такий, як решта людей унизу – я вже давно це знаю. Та іноді, коли я тут, із тобою, я відчуваю те, що відчуваєш ти, але непевно, як натяк. Але я розумію, що ти хочеш сказати. Коли я тут, те, що відбувається там, унизу, – вона показала пальцем на долину, – більше не здається таким важливим. Сварки, ненависть, невгамовні метушня й гармидер. Тут від них можна заховатися.

Ренісенб замовкла, насупивши брови, а тоді, трохи затинаючись, повела далі:

– Часом я… я радію, що втекла. А проте – не знаю – щось унизу кличе мене.

Горі відпустив її руку й відступив на крок.

Він м’яко промовив:

– Так, я розумію – спів Камені, що лунає на подвір’ї.

– Про що ти, Горі? Я й не думала про Камені.

– Може, ти й не думала, Ренісенб. А втім, гадаю, тебе кличуть його пісні, хоч ти й сама цього не розумієш.

Ренісенб витріщилася на нього, насупившись.

– Які дивні речі ти кажеш, Горі. Тут його пісень не чутно. Надто далеко.

Горі тихо зітхнув і похитав головою. Веселі іскри в його очах спантеличили Ренісенб. Вона була трохи розлючена та знічена, бо не могла зрозуміти.

Розділ тринадцятий. Літо: місяць перший, день двадцять третій

– Ісо, можна хвилиночку поговорити з тобою?

Іса кинула пронизливий погляд на Генет, яка стояла в дверному отворі, солодкаво посміхаючись.

– Що таке? – різко запитала вона.

– Нічого такого, принаймні я сподіваюся, але я подумала, що треба запитати…

Стара обірвала її:

– То заходь, заходь. А ти, – Іса костуром поплескала по плечі маленьку рабиню, яка нанизувала намистини, – сходи на кухню. Принеси оливок і зроби мені гранатовий напій.

Дівчинка побігла на кухню, а Іса нетерплячим жестом підкликала до себе Генет.

– Ось я про що, Ісо.

Та подивилася на річ, яку простягала їй Генет. То була маленька скринька для прикрас із висувною кришкою, застібнута на два ґудзики.

– І що?

– Це її. Я знайшла це в її покої.

– Ти про кого? Про Сатіпі?

– Ні, ні, Ісо. Про ту, іншу.

– Про Нофрет, тобто? То й що?

– Всі її прикраси, туалетні вази, горщички з парфумами – усе – поховали разом із нею.

Іса зняла петельки з ґудзиків і відкрила скриньку. В ній лежала низка намиста з каріолю та половинка зламаного зеленого полив’яного амулета.

– Пф, – сказала стара. – Не такі вже й скарби. Мабуть, пропустили.

– Помічники бальзамувальників забрали все.

– Їм можна довіряти не більше, ніж