Читати книгу - "Слідопит, або Суходільне море"

на заваді намірам своїх товаришів. Королівський солдат п’є та лається, і ти йому хоч що хоч роби, а він буде своє правити; джентльмен кохається у своїх витребеньках, а леді — в капелюшках, і хоч скільки б ти бився, навряд чи що з цим вдієш. Тим часом індіянська натура і звичаї набагато сильніші за все це, і їх, поза всяким сумнівом, створено з доброю метою, хоча мету цю ні ти, ні я не здатні збагнути.

— Що б це все означало? Дивіться, Змій пливе до тіла воїна, що зачепилося за камінь. Задля чого це він так ризикує своїм життям?

— Задля честі, слави й визнання. Адже задля цього знатні джентльмени кидають за морем свої затишні домівки, де, як вони мені кажуть, є все, чого тільки душа забажає, і селяться на розораній ділянці серед дикої пущі, щоб полювати дичину та воювати французів.

— Розумію... Ваш друг поплив, щоб добути скальп!

— Це його винагорода, і хай він потішиться нею.— Ми — білі і по нівечимо забитих ворогів, а в очах червоношкірих цей вчинок додає людині честі. Хай тебе не дивує, Прісна Водо, але я чув і від білих, від людей великих і знаменитих теж досить дивні судження про честь. Так, і від них.

— Дикун лишається дикуном, Слідопите, хоч з ким би він знався...

— Нам добре говорити так, хлопче, але, як я вже сказав, у білих теж бувають дивні погляди па честь, суперечні не лише здоровому глуздові, але й божій волі. Я, хлопче, не раз міркував над цим, блукаючи в тихих лісах, і дійшов до висновку, що всі таланти даровані людям, зрештою, для якоїсь розумної мети. Коли б індіян не треба було на світі, їх і не було б створено; я навіть переконаний, що якби пізнати сутність речей до кінця, то виявилося б, що навіть племена мінгів створені для якихось розумних і добрих цілей, хоча, повинен сказати відверто, висловити це — понад мої здібності.

— Заради скальпа Змій ризикує власним життям. Через нього ми можемо втратити все, що здобули.

— Змій про це іншої думки, Джаспере. Для нього більше честі здерти отой єдиний скальп, ніж завалити поле бою трупом ворогів із цілими чубами. Ось у нашому шістдесятому один молодий капітан пожертвував своїм життям в останній сутичці тільки заради того, щоб відбити у французів трифунтову гармату: він вважав, що то справа честі. Адже пригадую одного зовсім юного прапорщика, який, підпливаючи кров’ю, сховав під себе полкового прапора і так і сконав, уявляючи, напевне, що засинає на чомусь м’якшому за буйволячі шкіри.

— Авжеж, авжеж, можна зрозуміти, яка то честь врятувати прапор.

— А для Чингачгука то є його прапор; він збереже його, щоб показувати і дітям своїх дітей...— Тут Слідопит обірвав свою мову і, сумно похитавши головою, задумано додав:— Ах, боже мій! Жодного пагінця не лишилося на прадавньому дереві могікан. У вождя нема ні діток, які б захоплювалися його трофеями, ні племені, яке б шанувало його подвиги; він зостався один, мов билина в полі, але, попри все, залишився до кінця вірний своїм звичаям! Погодься, Джаспере, в цьому є щось благородне, щось гідне поваги; авжеж, у цьому є справжня доблесть.

Цієї миті у стані ірокезів зчинився страшний шум і гам, гримнули безладні постріли їхніх рушниць. Вороги так гарячкували, намагаючись будь-що не допустити Змія до його жертви, що з десяток їх як стій кинулися у воду, а деякі навіть зайшли на добру сотню футів аж у пінистий потік, буцімто й справді надумали серйозну вилазку. Проте Чингачгук, не те що не поранений, а навіть не збентежений, докінчував свою справу зі спритністю, яка свідчила про давню звичку. Та ось, розмахуючи трофеєм, він вигукнув свій бойовий клич з найжахливішими відтінками голосу, і з хвилину під низьким склепінням лісу га понад річкою перекочувалася така луна, що Мейбл у непоборному страхові втягнула голову в плечі, а її дядечко на мить і справді подумав про втечу.

— Це перевершує все, що я чув від цих бузувірів! — вигукнув Джаспер, затуляючи з жаху та відрази вуха.

— То їхня музика, хлопче; це їм і барабан, і флейта, і сурми, й тулумбаси. Індіяни, безумовно, у захваті від цих звуків, бо вони розпалюють у них дикі пристрасті й жадобу крові,— відповів з цілковитою байдужістю Слідопит.— У молоді роки я теж не міг без остраху чути їх, а тепер вони для мене все одно, що посвист дремлюги чи пісня дрозда. Тепер я не кліпнув би й оком, навіть якби ці дияволи стали в ряд від порогів до самої залоги й гримнули свій дикий клич в один голос. Я кажу це не з хвастощів, Джаспере, бо той, хто впускає боягузтво крізь вуха, в кращому разі слабодуха людина. Криками й вигуками можна налякати хіба що жінок і дітей, але не лісових розвідників, які звикли здибуватися віч-на-віч з ворогом. Сподіваюся, тепер Змій цілком удоволений: он він повертається із скальпом біля пояса.

Коли делавар виходив з річки, Джаспер відвернувся з огиди до його останньої вилазки, а Слідопит дивився на свого друга з філософським спокоєм людини, яка вирішила бути байдужою до речей неістотних. Зайшовши в кущі з наміром викрутити свою перкалеву одіж і перезарядити рушницю, він тріумфуюче окинув поглядом своїх товаришів, і на цьому епізод, що так схвилював усіх, скінчився.

— Джаспере,— перший заговорив провідник,— сходи до добродія Кепа й попроси, хай прийде сюди, тому що час не жде і нам треба негайно порадитися, що його робити далі, бо мінги не сидітимуть склавши руки, а подумають, як би нас швидше порішити.

Юнак виконав розпорядження, і за кілька хвилин усі четверо зійшлися на березі, щоб ухвалити план наступних дій. Для цього вони вибрали таке місце, звідки можна було найкраще вести спостереження за приготуваннями ворога, залишаючись у той же час невидимими для його очей.

На той час уже повечоріло. За кілька хвилин денне світло мало поступитися теміні, яка цієї ночі обіцяла бути густіша звичайного. Сонце вже зайшло, й сутінки, як це буває тут, у низьких широтах, мали от-от перейти в глупу ніч. На цю сприятливу обставину наші друзі саме й покладали найбільше надій, хоча темрява ночі, сприятлива для їхньої втечі, допомагатиме й ворогам приховати свої підступні дії.

— Друзі,— першим почав Слідопит,— настав час, коли ми маємо спокійно виробити план, за яким