Читати книгу - "Право на другий шанс, Тая Смоленська"

Глава 17

- Ну як, з розміром вгадала або ти за три роки встиг схуднути? Навряд чи твоя нова дружина балує тебе домашньою їжею, - не можу втриматися від шпильки. 
 
- О, так значить ти стежиш за моїм життям, - шторка різко відкривається і я завмираю, побачивши Артема.                          
 
На ньому лише джинси, що низько сидять на стегнах. Чорна доріжка волосся йде під пояс, кубики преса ще більш рельєфні, ніж були раніше. Він все так же в хорошій формі. А жаль. Було б набагато простіше, якби він перетворився в лисіючого товстуна. Ну чому життя таке несправедливе? Добре хоч я виглядаю відмінно. Не так прикро стає. 
 
Я насилу змушую себе відвести від нього погляд.                
  
- Твої весільні фото спливли у мене в стрічці, - вимовляю байдуже і тисну плечима. - Так що з розміром?                    
 
Кілька секунд Артем дивиться на мене ніби не розуміє про що мова, потім згадує про сорочку, яку він стискає в руках і знову ховається за щільною тканиною шторки.         

- Може, все-таки повечеряємо? Розкажеш як жила останні три роки? - доноситься неголосно. 
 
- Ні. Це зайве, - схрещую руки на грудях і відчуваю себе незатишно і невпевнено. 
  
А потім не витримую і запитую:                                
 
- Артем, що це за ігри? Навіщо ти переслідуєш мене? І не говори що випадково сьогодні зайшов сюди. 
 
- Я взагалі-то тут частий покупець. Ось тільки тебе раніше не бачив.       

- Не потрапляв  на мої зміни.   
 
- Не важливо. Так що з обідом, Поль? 
 
По тілу проходять мурашки від того як він вимовляє моє ім'я. 
 
- Це ні до чого. Якщо сорочка підійшла, проходь на касу, дівчата проб'ють її. 
 
- Стривай, - він хапає мене за руку, коли я збираюся піти. Від цього дотику все всередині мене перевертається. Я не можу відвести погляд від пальців, що з силою стискають мою кисть. Під ними шкіра горить, плавиться.                             
 
- Поліна, дорога, вам потрібна допомога? - доноситься з боку голос Миколи.

Це єдиний раз, коли я й справді рада його бачити.                 
 
- Ні, все добре, - посміхаюся я і Артему доводиться відпустити мене. - Не треба, Артеме, все пройшло. У тебе своє життя, у мене своє. Не варто ворушити минуле, - кажу на прощання і ховаюся з його поля зору. 
                                           
Кілька хвилин я намагаюся прийти в себе в коморці. Все ще відчуваю його дотики. Я вся тремчу, відчуваю себе слабкою. Вразливою. Стільки часу працювала над собою, намагалася викорінити заразу під назвою «Артем» і все виявилося марно. Клин клином вибивають, ось тільки, здається, іншого такого як Артем не знайти. Чомусь чоловіки з якими я зустрічалася після розлучення нічого всередині мене не викликали. Лише легку симпатію. 
 
Коли нарешті приходжу до тями і виходжу, колишнього чоловіка вже немає. Його машини теж. Поїхав. Я видихаю. Але на душі все ще неприємний осадок залишився. Не потрібно було приходити сьогодні. Чого хотіла добитися? Дурість же зробила.   
 
Я покидаю бутік передостанньою. Здаю ключі, фірмову спідницю і блузу. Бейджик. Оглядаю манекени і вішалки з одягом прощальним поглядом і радію, що змогла знайти себе в цьому житті і знайшла сил, щоб не здатися і стати незалежною. Працювати на когось нестерпно. Навіть не хочу думати про інше життя.                                          
 
Я виходжу на вулицю і в обличчя вдаряє свіжий вітерець. Вже майже одинадцята ночі. Я піднімаю голову до неба, шкода зірок в місті не побачити. Ковзаю поглядом по парковці, але знайомої машини не знаходжу.    
 
Поїхав.       
 
Це на краще.         
 
Тепер можна не хвилюватися і не боятися зустрічі з ним. Аня в безпеці. Ніхто її не відбере у мене. 
 
Роблю крок до свого автомобіля, як хтось раптово хапає мене ззаду, закриває рот і тягне кудись в сторону. Липкий страх повністю опанував мною. Я намагаюся відбитися, але сили не рівні. Сподіваюся, що це дурний жарт. Що у Артема відстійне почуття гумору, але коли мене заштовхують в чорний позашляховик, а поруч виявляється Микола, мені стає так страшно, як ніколи раніше. 
 
- Добрий вечір, Поліна, - посміхається він, - вирішив, раз ви не прийняли мою ввічливу пропозицію повечеряти, то пора б застосувати інші методи умовлянь.                    
                                      
Клацання і ми замкнені в його залізному звірі. Поворот ключа і звір зривається з місця, несучи мене все далі і далі ...

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍