Читати книгу - "Втікачка з Сутінкового світу, Марина Сніжна"

– То чому я? – похмуро запитала, обома долонями охоплюючи чашу і зігріваючись від її тепла. – Ви висмикнули мене з власного ліжка, забрали від сім’ї, принесли в це моторошне місце. Навіщо?

– Я хочу, щоб ти стала однією з нас. Членом моєї родини, – спокійно відповів він. Чорний Лорд трохи змінив положення тіла, повернувшись так, щоб мати змогу мене бачити. – Це велика честь. І ти маєш це зрозуміти.

Якось я з радістю обійшлася б і без такої честі! – так і крутилося на язиці, але я стрималася. Спершу треба вислухати, а вже потім висловити все, що про нього думаю. Спіймавши трохи глузливий погляд вампіра, подумки себе вилаяла. Він і так добре знає, про що я думаю! І говорити не треба. Як же це все-таки дратує!

– Щоб ти краще все зрозуміла, почну здалеку. Сутінковий світ – це особливе місце, створене навіть мені невідомою волею. Просто в якийсь момент частина звичайної землі виявилася перенесена в інший вимір, де злилася з тим світом, який був тут від початку. Світом, де мешкали демони. Все це злилося в химерну суміш, де потойбічне опинилося поряд з звичайним, і де панували закони природи, чужорідні смертним. Демонам довелося жити пліч-о-пліч з істотами з іншого виміру та звичайними людьми, волею долі занесеними в прикордоння. Вампіри з’явилися вже пізніше. І тут також не все просто. Як і чому в Сутінковому світі з’явилася невідома могутня сила, перед якою схиляються навіть демони, і для мене залишається загадкою. Можливо, знають про це найстарші вампіри, але вони надійно зберігають свої таємниці. Та й лишилося їх дуже мало.

— Ви не один з них? – обережно запитала я, відчуваючи, як розум з важкістю намагається перетравити все, про що говорить вампір.

– Мені трохи понад восьмисот років. Але одним з найстарших я не вважаюсь. Є вампіри, яким понад дві тисячі років. Скільки ж років тій істоті, яка подарувала нам інше життя, я й гадки не маю.

– Це і є той самий Володар, про якого ви згадували?

Він кивнув.

– Вампіри мають свою ієрархію. Є Господарі та залежні від них вампіри. Володар вже понад п’ятсот років не створює нових Господарів, а на створення залежних встановлений особливий порядок. Не більше одного на сто років.

– Ви, наскільки я розумію, один з цих самих Господарів?

– Швидко все схоплюєш, дівчинко, – Чорний Лорд злегка посміхнувся. – Тут мешкає мій клан. На жаль, майже половина моїх підопічних з тієї чи іншої причини припинила своє існування. Залишились Аррія та ще троє, з ким я тебе завтра познайомлю.

– А я стану новим придбанням для вашого клана? – глухо запитала я.

– Ти все вірно зрозуміла. І ти не уявляєш, як тобі пощастило. Майже вічне життя. Ти ніколи не постарішаєш, тебе буде майже неможливо вбити. З віком твоя сила лише зростатиме. З найстаршими вампірами не можуть впоратися навіть найсильніші демони. Забудь про своє нікчемне смертне життя! На тебе чекає набагато краща доля!

– А що як мене цілком влаштовувало моє смертне життя? – похмуро помітила я.

– Невже? – він саркастично вигнув одну брову. – Дівчинко, я встиг пізнати тебе досить добре, спостерігаючи за тобою, поки ти цього не помічала. Ти гідна кращої долі, ніж стати дружиною тупого селянина і народжувати йому дітей… – за останніх слів його губи спотворилися. – Я ж пропоную тобі весь світ!

– Чужий для мене світ! – заперечила я. – І мені тут не подобається!

– Ти бачила лише малу його частину, – Чорний Лорд похитав головою. – Але що як я скажу тобі, що вампіри, на відміну від демонів та більшості інших тутешніх мешканців, можуть перетинати кордони Сутінкового світу і жити у світі смертних стільки, скільки заманеться?

– Отже, я зможу повернутися додому? – пожвавішала я.

– Повір, коли ти станеш тим, ким зробить тебе Володар, ти навряд чи захочеш повертатися у своє скромне поселення. Але так, якщо захочеш, я дозволю тобі побачитися з рідними.

Останнє мене ледь не змусило випустити чашу. Мені б тільки потрапити додому, а там він нізащо не затягне назад!

– Все не так просто, – вампір іронічно хмикнув. – Ти станеш моєю власністю. Навіки пов’язаною зі мною. Я зможу диктувати тобі свою волю. Без мого дозволу ти навіть не зможеш перетнути кордон між світами. І будь-якої миті, коли захочу, я зможу покликати тебе назад. Тож тобі треба змиритися з тим, що відтепер твоє життя цілковито залежатиме від мене. Твого Господаря.

Цього разу чаша таки випала з ослаблих пальців. Я дивилася, як по ковдрі розповзається пляма, настільки схожа на кров, що мені стало погано.

– Ну-ну, мале, не нервуйся так, – лагідно сказав Чорний Лорд. – Натомість ти отримаєш набагато більше. І повір, інші члени моєї родини самі благали дати їм такий шанс. І безмірно вдячні мені за нього.

– Отже, іншим ви надали вибір? Чому ж мені ні? – відсунувшись на інший край ліжка, подалі від розлитого вина, запитала я, навіщось продовжуючи стискати в руках порожню чашу. Може, так легше було впоратися з тремтінням у пальцях.

Чорний Лорд знову подивився на вогонь у каміні, ніби побачив там щось цікаве. Потім глухо промовив:

– А якщо я скажу тобі, що відколи Володар зробив мене Господарем, я постійно бачив тебе уві сні?

Моя щелепа повільно відвисла. Я була така вражена, що навіть не знала, що сказати. Але, здавалося, Чорному Лорду і не потрібна моя реакція. Він продовжував говорити, як і раніше не дивлячись на мене, наче в першу чергу звертався до чогось, прихованого в ньому самому: