Читати книгу - "Ненавиджу драконів, Тетяна Гуркало"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Скоро? — Кіого підняв брову і посміхнувся. На дівчат, напевно, діяло, не хлопець, а сама чарівність.
— Відчепись, — попросив Ярослав.
— Відчепитись?
— Я ж не ставлю безглуздих запитань про твою колекцію вітрів.
— Ну-ну, — з часткою єхидства промовив Кіого. — Якщо не повернешся до обіду, піду ябедничати твоєму ельфу.
— Іди, — великодушно дозволив Ярослав, не уточнюючи, що якщо він не повернеться до обіду, то ябедничати можна буде навіть Господу Богу. З тим самим результатом.
Більше Ярославу ніхто запитань не ставив. Коридорами гуртожитку студенти не тинялися, у дворі нікого крім дракона не було, та й той спав. Кухарка, яка дбала про свої ножі, була відсутня на робочому місці, що не дивно в такий час. Замку, навіть поганого, на дверях закладу громадського харчування не було, що Ярослава, у зв'язку з крадіжками ножів, дещо здивувало. Сторожові плетіння їдальні, як і казав Кіого, були слабенькі. Пародія, а не плетіння, навіть замаскувати їх ніхто не спробував. Висить на будівлі така собі мережа з великими дірками, побачити яку зможе будь-який ідіот. І для цього навіть магом бути не обов'язково. Світиться вона досить яскраво, особливо у темряві. Ярослав руйнувати цей шедевр не став, проліз між петлями, побажав невідомому творцю довгого життя і пішов далі. Може це сторожове плетіння розраховане на те, що кожен, хто його побачить, злякається і втече?
Далі з'ясувалося, що кухонні працівники мали алергію на замки. Замків не було ніде. Навіть поганих, навіть самої хиленької клямки. Дивно, що пропадають тільки ножі, з тим самим успіхом можна винести весь посуд і продукти, що мали нещастя, тут зберігатися.
Ярослав похмикав, запхав у сумку синю чашку, яка сподобалася, у настанову кухонним працівникам, підійшов до комірчини і зрозумів, що в нього проблеми. Вона була забита під зав'язку. Сюди довго й завзято приносили нікому не потрібні речі, які викинути шкода. Раптом ще знадобиться? Пробратися між мотлохом можливості не було, поставити речі на місце, перебуваючи в коморі — теж. Разом із Ярославом речі туди не поміщалися. Вони й без Ярослава туди ледве влізли, їх довелося утрамбувати і тепер доводилося стежити, щоб не почали падати на голову кухонним працівникам, що проходять повз притулок цих речей.
— Все одно не додумаються, — вирішив хлопець. — Вирішать, що самі випали. А повертатимуся іншим шляхом, по сходинках.
Мотлох частково був вивантажений з комірчини без жодної поваги, стіни комірчини сумлінно обмацані, пелюстки сонячної квітки знайдені, свічка запалена, віск розтоплений і наліплений на три пелюстки з шести. Реакції не було.
— Дивно, — сказав Ярослав, коли йому набридло вирячитися на запилену стіну комірчини. — Може її помити? Пил поганий провідник, або ще щось. Чи свічка не підходить? Віск потрібний від іншої породи бджіл?
Чим відрізняється віск одних бджіл від інших, Ярослав не знав, тому вирішив спершу помити, а якщо не допоможе — думати далі. В якості ганчірки він використовував щось віддалено схоже на скатертину. Вода знайшлася поряд. Вона підозріло пахла компотом, але хлопець вирішив не звертати на це уваги. Адже не помиями.
Миття стіни зайняло п'ять хвилин. Принагідно було знайдено ще одну квітку. Нижче і дрібніше. В іншому все збігалося. Пелюсток шість. Усі ромбоподібні. У центрі кружечок, розкреслений на квадрати. Схематичне зображення соняшнику.
— У когось не все гаразд із почуттям гумору, — вирішив Ярослав.
Він витяг з сумки придбаний для катакомб світляк — круглий ліхтарик з ручкою як у відра, здатний працювати без підзарядки до п'яти діб, і почав уважно вивчати обидві квітки.
— Знайдіть п'ять відмінностей і буде вам щастя. Колись.
Окрім розміру інших відмінностей не було.
Ярослав сумно зітхнув і став обклеювати воском меншу квітку. Свічки вистачало впритул. Якщо не дай бог десь нижче знайдеться ще кілька квіточок, що зменшуються в геометричній прогресії, доведеться обдирати попередні і думати над розм'якшенням воску без допомоги вогню. Або починати палити мотлох, що не дуже розумно. На пожежу обов'язково хтось прибіжить.
— Ну от, — Ярослав приклеїв останній шматочок і приготувався чекати на реакцію. Він наївно думав, що відсунеться стіна, як у покинутому храмі зі сходами, але творці Міста виявилися винахідливішими. Стіна рухатися не стала, замість неї зарухалась підлога. Щось тихенько клацнуло, підлога різко відкинулась вниз, як кришка ненадійно закритої скриньки перевернутої вгору дном, і Ярослав, у компанії залишків мотлоху, міцно вчепившись у сумку, з непоганою швидкістю бобслеїста-чемпіона ковзнув у темряву. Десь на півдорозі він зрозумів, що пошуки артефакту були не найкращою з ідей і що він погано підготувався до майбутнього походу. Потрібно було взяти з собою побільше подушок, кілька стогів соломи і одягнутися у фуфайку і ватяні штани, що йшли з нею в комплекті, а головне, не можна було забувати про шолом, мотоциклетний, як у гонщиків. На щастя знайшлися люди попрактичніше Ярослава. Спуск закінчився приземленням у воду і обійшовся без переломів та струсів мозку. Ярослав, щоправда, починав сумніватися, що там є що трусити.
Сумка спробувала втопитися, але Ярослав не дозволив їй довести до кінця задумане і витягнув разом із собою на берег, невідомо яким дивом цей берег знайшовши. Світляк врятувати не вдалося, другого не було, тож довелося користуватися прихопленим про всяк випадок флакончик із сумнівним варивом, на щастя засунутим у кишеню. Розібрати назви зілля у темряві було б проблематично. А ковтати все поспіль – нерозумно. Хоча де він той розум?
Вариво було смердюче, густе і комкувате. Вивужувати з флакона його належало тоненькою паличкою. Вживати у маленьких дозах та сподіватися на диво.
Помолитися ще можна, якщо зайнятися зовсім нема чим.
Ярослав насилу проковтнув вміст флакона і став чекати на результат. Це в нього ставало звичкою. Виявилося, чекати на результат не маючи жодного уявлення про те, яким цей результат буде, досить захоплююче заняття. Автор варива обіцяв, що проковтнувши його винахід, будеш бачити в темряві. Як довго ефект буде тривати, як швидко проявиться і як добре клієнт бачитиме винахідник не знав. Він вміло посилався на особливості організму та відмовився давати гарантію. Але ж альтернативи немає. Альтернатива потонула в місцевій водоймі і тепер весело світиться на дні, досить глибоко, треба сказати, світло швидше вгадується, ніж видніється. Потрібно було купити кілька світляків, не такі вони дорогі. Так ні, вирішив заощадити. Навіщо купувати кілька ліхтарів, коли одного вистачить на кілька таких походів? Адже він не збирався блукати катакомбами довше необхідних чотирьох годин.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ненавиджу драконів, Тетяна Гуркало», після закриття браузера.