Читати книгу - "Заміж у покарання, Марія Акулова"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Наче чого ще могла чекати дівчинка-киримли, що таємно зв'язалася з чужим, але мене зараз топить у почутті відчайдушної несправедливості. Я зробила щось погане? Що?
Збрехала...
– Сама його запросила? Знудилася з нами, га?
Від припущення тата мені стає лише гірше. Усередині хвилею піднімається протест. Навіщо виставляти мене такою жахливою? Я ж просто… Закохалася.
– Я не запрошувала… – Виштовхую декілька слів, а тато кривувато посміхається.
– Але й не вигнала.
Відповісти нічого. Опускаю очі. Дивлюсь у підлогу, притримуючи при собі питання, звідки він дізнався. І друге – хто ще знає. Я вже зрозуміла, що мама. Сором перед нею обпалює сильно. Виховання дівчат у мусульманських сім'ях – відповідальність матері. Їй могло прилетіти звинувачення, що не впоралася.
– Він хороший, тату…
Беру себе в руки і дивлюся на батька. Від моїх слів його перекручує. Він шумно видихає і тихо-тихо свариться собі під ніс. Я вперше чую від нього такі слова. Навіть відступаю.
– Хороший не лапав би, Айлін. Хороший прийшов би до твого батька і запитав, чи можна в дружини взяти. Розумієш?
Від виплюнутого татом «лапав» почуваюсь брудною. Негідною дочкою, що розчарувала. Ця розмова мене вбиває. Вона не ведеться на підвищених тонах, але по відчуттях знищує мене морально.
Тепер вся моя радість через успішно закриту сесію здається такою дурною... А я ж в першу чергу для нього старалася. Для свого бабаси. Щоб пишався. Тепер, певна, навіть мої п'ятірки розчарують.
– А ти дозволив би? – Шепочу, знову ризикнувши подивитися татові в обличчя. Він ненадовго завмирає. Його губи щільно стискаються. В очах – язики полум'я. Мій зважений, мудрий бабаси з кожною секундою все більше втрачає самовладання.
– Ви не прийшли і не спитали. Ховалися. Брехали. Поводилися, як… Ти поводилася…
Тато вказує на мене пальцем, а почуття таке, ніби вистрілює. У грудях боляче. Дихання перехоплює. Я відкриваю рота, щоб зробити хоча б кілька глибоких вдихів. Очі знову мокрі. Мене по вінця наповнює вина, страх, злість. Хочеться звинуватити у відповідь, але совість не дозволяє. Я ж розумію, що неправа… Я ж розумію, що від мене чекали іншого…
– Звідки ти дізнався? – Дарма питаю, але мені це важливо. Тато довго мовчить, а потім губи кривляться в посмішці. Я могла б вирішити, що вона схожа на усмішку Салманова, але в татовій – значно більше злої іронію. Саме злої.
– Я донедавна думав, що моя дочка – добре вихована кримськотатарська дівчина. Виявилося, що добре виховані – в інших. А моя навіть ховатися за потрібне не вважає. Крутить шашні у всіх на очах. Думає, довкола сліпі. А серед сліпих – лише її довірливі батьки.
Він не відповідає прямо, але я майже певна, що правильно його розумію. У моєму університеті багато дітей із мусульманських сімей. Я спілкуюся далеко не з усіма, не всіх знаю. Але вони мене – можуть. Мабуть, хтось роздивився Дмитра на весіллі. Згадав, як бачив нас разом. Зіставив. Дійшло до тата…
Ненавиджу пліткарів. Заздрісників. Навіщо пхають свої носи в чужі справи?
Трясти починає вже від огиди, але тато мої почуття явно не розділить. Він, швидше за все, навіть вдячний, що з ним поділилися. Погано, що не дочка.
– Я нічого страшного не зробила… Непоправного…
Вимовляю, гасячи внутрішній протест. У татовому погляді читаю, що і це теж дарма. Йому не легше. Очі іскряться зовсім не теплом.
– Це тобі здається, кизим. Я все почув. У кімнату йди.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Заміж у покарання, Марія Акулова», після закриття браузера.