Читати книгу - "Снігуронька на замовлення, Альма Лібрем"

- Ну чого ви там мнетесь? – загримів голос, судячи з усього, господаря будинку. – Знайшли мені Діда Мороза і Снігурку? А то що за тачка? Звідки?

- Діда Мороза! – повідомили чоловікові підлеглі.

Сергій тут-таки затрясся, і я сама, якщо чесно, злягалась. Мало там, хто керує тими бандитами…

Василь Оганезович – тепер я не сумнівалась, що це він, - нарешті обійшов лексус Котовського, підійшов до нас, подивився на мене, задоволено хмикнув, здається, затверджуючи на роль Снігуроньки, подивився на Данила…

І помітно так спохмурнів.

- Ви, олухи царя небесного, - проричав він, - ви кого, дебіли, притягли?!

Судячи з того, як Василь Оганезович дивився на Котовського, вони були знайомі. І мені геть не сподобалось те, з яким відбитком ненависті на обличчі і палаючими очима він повернувся до підлеглих.

Барчинський був високим, солідних розмірів чоловіком, але все одно по параметрам значно поступався своїм робітникам. Але його норов, певне, гримів на всі околиці, тому що бандитоподібні бритоголові громили, що і привезли нас з Днилом сюди, в ту ж мить відступили назад під тяжким поглядом начальства. Бурий зробив крок назустріч, вони дружненько відступили ще далі, хто як міг, і втиснулась в свій автомобіль.

- Так тей-во… Снігурку ж… З Дідом Морозом, - пискнув Сергій, як найсміливіший. – Мені подру… Подзвонили мені, сказали, якісь лохи… - він запнувся. – Якісь молоді люди купують дорогі костюми, і я подумав, як їх скрутити… - його штурхнули в бік колеги. – Мирно попросити! То нам не відмовлять!

- Звільню всіх нахрєн! – пообіцяв Барчинський. – Викину геть без компенсації! Вовкам здам, щоб ваші безмозкі туші пожерли! З вас толку лишень на м'ясо! – він викрикнув ще кілька не дуже зрозумілих фраз чужою мовою, потім повернувся до нас з Данилом і…

Розплився в радісній посмішці.

Я до того часу, певне, вже злилась по відтінку зі снігом і від гріха подалі збиралась втрачати свідомість, але, помітивши, що Данило не спішить лякатись і реагує на все нормально, з бурною реакцією вирішила почекати, лише на всякий випадок підійшла до Котовського ближче. Шеф дивився Бурому в очі, так, як дивляться в очі будь-якій нормальній людині, без стада бандитів за спиною. Посміхнувся навіть.

- Я вже казав, що в мене в штаті повні ідіоти, - зітхнув Василь Оганезович. – Чесне слово, Даниле, не знаю, що їм в голову стукнуло, але, сподіваюсь, хоч без ексцесів? – він енергійно потиснув Котовському руку. – Радий зустрічі, хоча, звісно, в таких умовах… Придурки! – рикнув він на чоловіків, що збились в купку, і знову повернувся до Данила. – Прошу пробачення…

- Також радий зустрічі, - привітно посміхнувся Котовський. – Я думаю, ми мирно вирішимо це питання. Але твої молоді люди, - він кивнув на бандитів, - або це така охорона? Загалом, завадили мені та моїй супутниці. Ти б їх якось приструнив, Василь Оганезович.

- Тепер просто Вася! – замотав головою Барчинський. – Представиш свою красуню?

- Це Оля, - Данило не став називати мене дружиною, на щастя, і я вчасно згадала, що Василь Оганезович Барчинський був якимось нашим діловим партнером.

Здається.

Я, певне, робила якісь папери, де фігурувало його ім'я.

- Дуже приємно, - протягнув Бурий. – Прошу, прошу в будинок…

Данило обійняв мене за талію і потягнув за собою. Сперечатись сенсу не було, та й я не без цікавості прислухалась до шипіння Барчинського. Той, певне, перейшов в напад і тепер атакував підлеглих вже серйозно.

- Придурки! – доносились до мене обривки фраз. – Ви кого мені привезли? Ви мені ділового партнера привезли! Договір року зірвали! А якщо він тепер відмовиться підписувати? Відсоток дерти буде? Якщо ославить, скаже, всі люди як люди, а Барчинський на двадцять років промахнувся і застряг в девяностих? Та я вас, дурики, на органи поріжу!

Я дуже сумнівалась, що охорону правда поріжуть на органи, принаймні, сподівалась, що є більш цивілізований підхід до покарання, ким би там не були ці дивні чоловіки, але розслабитись і перестати тремтіти не могла. Все ж, Василь Оганезович мене лякав. Це Котовський поводив себе так, наче йому море по коліно, тепер ясно, чому.

- Проходьте, любі гості! – тим часом Бурий таки наздогнав нас, вже біля входу в будинок. – Проходьте! Можу запропонувати ночівлю, раз вже вас затримали мої придурки, смачну вечерю… Правда, в домі багато дітей…

Він відкрив перед нами двері, і варіантів відмовитись більше не було, довелось зайти. Данило, правда, поводив себе спокійно, і я вирішила орієнтуватись на його поведінку. Наче образити не повинні, нічого такого нам, сподіваюсь, не зроблять. Хотілось би, принаймні, вірити.

В просторому холі котеджа вже чекала якась жінка. Досить мила на вигляд, почувши, як розтікається медом Бурий, вона тут же підібралась і сердито сяйнула очима. Тільки по цьому я нарешті зрозуміла: дружина.

- Познайомтесь, - протягнув Василь Оганезович, з усіх сил намагаючись видаватись милим, - то моя дружина, Валечка. Валюша, познайомся, це Данило та Ольга. Данило – мій діловий партнер!

- Хіба ми запрошували на вечерю твого ділового партнера? – розгнівано поцікавилась Валентина. – В костюмі Діда Мороза?!