Читати книгу - "Бунгало, Сара Джіо"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
—Небезпечна?
—Так, — підтвердила Стелла. — Усі знають про його фіглі з тубільцями. І запальний норов. Коли він зривається, то зносить усе на своєму шляху, як лінкор «Міссурі».
Я згадала, як Атея дивилася на Ленса та що того дня сказало мені чуття. Проте я ніколи не бачила, щоб він зривався. Невже він справді небезпечний?
—Може, Ленс і баламут, але Кітті видніше, — сказала я. — Я не раз намагалася достукатися до неї, але коли йдеться про чоловіків, то нічого не допомагає.
—Ти добра подруга, — захоплено глянула на мене Стелла.
А я згадала про свої таємниці.
—Не така вже й добра.
—Ходімо до церкви зі мною, — запропонувала Стелла, глянувши на годинник у коридорі. Сьома п’ятнадцять. — Мері й Ліз уже там, допомагають усе організувати.
—Так, ходімо, — усміхнулась я.
Вийшовши надвір, ми почули, що радіосигнал ожив і передавав приглушений переспів «Тихої ночі» незнайомою мовою. Від цього пісня здавалася чудною і заблудною. І я почувалася так само.
* * *
Коли ми зайшли в невелику церкву, прибудовану до їдальні, у мене щелепа відвисла.
— Боже, де вони її взяли? — Біля піаніно стриміло високе дерево. — Ялинка в тропіках?
Мері засміялася.
—Це був наш великий секрет, — розповіла вона. — Громадський комітет планував усе кілька місяців. Минулого тижня її доправили літаком з провізією. Але прикраси забули, тому довелося вмикати фантазію. Солдати заслуговують на різдвяну ялинку.
Зліва розспівувався хор, а я розглядала дерево, прикрашене саморобною сухозліткою — хтось майстерно нарізав її з фольги — і червоними яблуками. Окрім них, я налічила на ялинці два десятки атласних бантів. Видно, дівчата пожертвували свої стрічки для волосся.
— Яка краса, — сказала я, змахнувши сльозу.
Мері обійняла мене.
—У тебе все гаразд, Енн?
Аматорський хор під орудою лейтенанта, що до війни працював учителем музики, завів «Ідіть, усі вірні»[8], і мені аж мурахи побігли по тілу. Я заплющила очі й побачила Джерарда, який довірливо й ніжно усміхався. Тато й Максін принишкли неподалік, благаючи прощення. Здалеку махала Кітті. І посеред цього виріс Вестрі. Він стояв на пляжі та спостерігав за ними. І чекав.
Ноги підломились, і я захиталася, та Мері підвела мене до лави.
—Сядьмо, — мовила вона, обвіваючи моє обличчя гімнарієм. — Маєш кепський вигляд. Стелло! Принеси їй води.
Приміщення розпливлось, і здавалося, що хор заклинило на одному рядку: «Уклонімося в пошані, уклонімося в пошані, уклонімося в пошані...»
Чужі руки подали мені горня, і я сьорбнула води. У горлі розтеклася приємна прохолода.
— Вибачте, — знітилась я. — Не розумію, що трапилося.
—Ти перепрацювала, — мовила Мері. — Ось що трапилось. Я поговорю про це з медсестрою Гільдебренд. Поглянь на себе. Бліда, худа. Ти сьогодні вечеряла?
Я похитала головою.
Мері покопирсалася в сумці й витягнула солодкий батончик.
—Ось, з’їж оце.
—Дякую.
Солдати заходили і заходили, знімаючи кашкети. Стелла й Ліз сіли поруч. Десь посеред служби я озирнулася, сподіваючись, що Кітті таки встигне, але її не було. Натомість в останньому ряду сиділа медсестра Гільдебренд. Вона стискала в руці носовичок, але, упіймавши мій погляд, похапцем його заховала.
Коли запалили свічки, а хор почав «Чуєш, лине спів з небес»[9], позаду почалася метушня. Грюкнули двері. Завовтузилися люди. Голосно ахнула медсестра, що сиділа на лаві позаду.
—Що таке? — нічого не побачивши крізь натовп, прошепотіла я Стеллі.
—Поглянь на це, — глузливо відповіла вона, показуючи на центральний прохід.
А ним ішла Атея, гологруда прекрасна Атея, і сльози текли її обличчям. Навіть попри страждання постать дівчини магнітом притягувала погляд, як у нашу першу зустріч на ринку.
—Де він? — крикнула Атея. Вона крутила головою ліворуч і праворуч, видивляючись когось на лавах. — Чому він не тут?
Солдат підвівся з лави й узяв її за лікоть.
—Міс, хіба ви не бачите, що йде різдвяне богослужіння?
Атея випручалася.
—Не чіпати мене! Де він? Він брехати. Я знайти його. Я розказати всім.
Солдат іще раз ухопив Атею за лікоть і спробував потягти її до дверей. Вона заверещала.
—Чекайте! — підхопившись, гукнула я. В очах потемніло, але я сперлася на лаву та втримала рівновагу. — Я знаю цю жінку. Я поговорю з нею.
Не почувши заперечень, я підійшла до Атеї і тепло усміхнулася. Великі карі очі шукали на моєму обличчі розуміння й надійності.
— Може, поговорімо надворі? — запитала я так, наче натовпу навколо не існувало.
Атея кивнула й рушила за мною. Ми вийшли із церкви та мовчки побрели гравійною доріжкою на пляж. Дув прохолодний вітер, але його доторки були приємні.
Атея поманила мене до колоди, що лежала на березі, і, коли ми сіли на неї, сказала:
—Я боятися.
—Ти боїшся?
Вона кивнула.
—Чого, серденько? Чого ти боїшся?
—Його. — Вистачило й одного слова.
Ленс. Від люті мої щоки спаленіли. Стелла мала рацію. Я кивнула.
— Що він заподіяв тобі, Атеє?
— Він боліти мене. — Дівчина показала два чорні синці на зап’ясті й плечі.
—Мені шкода, — сказала я. — А чому ти сьогодні прийшла до церкви?
В очах Атеї заблищали сльози.
—Я сказати всім, що він чинити. І він не боліти мене знов.
—Атеє, — почала я, — ти мусиш піти з бази. Якщо він хоче скривдити тебе, то знайде спосіб. Тікай і заховайся далеко-далеко.
Вона спантеличено глянула на мене.
—Куди я йти?
—Ти можеш перебути в когось із родини? Мами? Бабусі? Тітки?
Атея похитала головою.
—Ні, я не мати нікого. Тільки Тіта.
—Хто це?
—Найстарша жінка на Бора-Бора. Вона дбати про всіх.
Я кивнула. Мої проблеми тепер здавалися нікчемними.
—Ну, але тут залишатися не можна.
Атею досі щось тривожило.
—А що мені чинити, коли він прийти?
—Коли він прийти?
— Він прийти знов.
Я погладила її руку.
— Бачиш ту білу будівлю? І вікно на куті другого поверху? Те, що біля пальми?
—Так, — слухняно відповіла вона.
—Це моя кімната. Клич мене, коли тобі щось потрібно, коли ти боїшся. Ми не зачиняємо вікна на ніч. Я почую тебе.
Вона пильно глянула на мене
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Бунгало, Сара Джіо», після закриття браузера.