Читати книгу - "Залежні від ненависті , Ксана Рейлі"

Розділ 22

— Ми йдемо на бал! — радісно заверещала Ілона, коли увірвалася до кімнати.

Я лише декілька хвилин тому прокинулася, тому не одразу зрозуміла її слова. Сівши на ліжку, втомлено потерла обличчя. На годиннику була лише восьма ранку. Ілона намотувала круги по кімнаті, задумавшись. Я помітила, що вона уже й макіяж встигла зробити та легку укладку. До моєї голови нарешті дійшло те, що вона згадувала про той бал-маскарад, на який я збиралася піти.

— Що? — голосно перепитала я.

— Щойно зустріла боса в коридорі. Він сказав мені, що наш новорічний корпоратив відбудеться на цьому балу. Це така неймовірна ідея.

Дівчина мало не стрибала від радощів, а я трохи насупилася. Відверто кажучи, мені не дуже хотілося йти з усіма колегами на цей бал, але вибору не було.

— Це круто, — все, що і змогла вимовити.

Я піднялася з ліжка та попрямувала до ванної кімнати, щоб привести себе в порядок. Коли я повернулася, то помітила Ілону в теплій куртці та черевиках.

— Кудись ідеш? — поцікавилася я, хоча мені насправді було байдуже.

— Потрібно придумати образ на бал і купити маску.

Я задумалася, адже маска була мені теж потрібна.

— Не впевнена, що тут є такі магазини, — пробурмотіла я.

— Є! — Ілона повернула до мене екран свого мобільника. — Тут кожного року відбувається такий бал, тому неподалік знаходиться один-єдиний магазин з потрібними речами. Я іду зараз туди. Ти зі мною?

Дівчина з очікуванням подивилася на мене, а я відверто здивувалася такій пропозиції. Ми з нею далеко не подруги, але якщо підемо разом в магазин, то нічого ж не станеться, правда?

— Так, з тобою, — погодилася я. — Зараз лише швиденько вдягнуся.

— Я тебе в коридорі почекаю.

Ілона вийшла з кімнати, залишаючи мене наодинці з моїми думками. Я трохи насупилася, бо поведінка цієї дівчини здалася мені дивною. Я швидко вдягнула джинси, светр та теплу куртку. Взувши зимові черевики, я схопила свою сумочку та вийшла в коридор. Ми з Ілоною разом попрямували до сходів і спустилися на перший поверх. Мій погляд знайшов залу ресторану, а в ніс вдарив приємний запах свіжої кави. Я згадала про те, що навіть не встигла поснідати зранку.

— Ми можемо прийти сюди після того, як повернемося, — заговорила Ілона, прослідкувавши за моїм поглядом. — Я ще теж нічого не їла.

Я кивнула головою, погоджуючись. Ми вийшли з готелю, а тоді дівчина попрямувала до великих воріт. Я йшла одразу ж біля неї. Ілона постійно зазирала у свій телефон, де була відкрита карта.

— Ти завжди приходиш на роботу з кавою, — раптом сказала вона, — а я навпаки, не люблю її зовсім.

— Я не можу жити без вранішньої кави, — мовила я, усміхнувшись. — Це вже як ритуал.

— Чому всім подобається кава? — Ілона скривилася. — Вона ж гірка.

— А якщо з цукром?

— Це нічого не змінює, Мелісо. До того ж цукор шкідливий для організму. Кофеїн, до речі, теж.

— Якось не надто хвилююся через це, — пробурмотіла я, а мій погляд знайшов красиві засніжені дерева. — Ти казала, що сьогодні зранку бачила боса.

— Так. Я випадково побачила його на першому поверсі. Він якраз заселявся. Сказав, що тільки приїхав і зустрінеться з нами вже на балу.

— Зрозуміло.

— Його номер на поверх вище нашого, — для чогось сказала Ілона та дивно посміхнулася. — Можливо, тобі знадобиться ця інформація.

— Навіщо мені це? — обурено спитала я.

— Не знаю. Може, захочеш вночі втекти до нього?

— Не говори дурниць, Ілоно! Скільки ще йти до того магазину?

— Хвилин десять.

— Чудово! Зробимо це мовчки.

Я сердито всунула руки в кишені куртки та почала йти трохи швидше. Мене дратувало те, що Ілона намагається взнати щось про мої стосунки з Макаром. Чому це взагалі її хвилює?

Згодом ми опинилися на невеличкому ринку, де стояли маленькі хатинки з різними сувенірами, магнітами й іншими дрібничками, а подекуди були чаї та різні виду меду. Пройшовши вздовж весь ринок, Ілона зупинилася біля невеликого дерев'яного будинку. Вона увійшла всередину, а я ж зайшла одразу за нею.

Погляд розбігся від різних варіантів суконь, що висіли на вішаках. Я пройшлася довгим рядом, захоплено розглядаючи кожну. Тут можна було знайти як звичайну вечірню сукню з блискітками, так і пишне плаття у королівському стилі. Були навіть варіанти суконь на тематику Середньовіччя.

Моя рука зупинилася на красивій довгій сукні білого кольору. Вона мала доволі глибокий виріз декольте та тонкі бретельки. Мої пальці пройшлися тонким мережевом в районі грудей. Білий фатин легко спадав вниз не надто пишною спідницею, що дуже сподобалося мені. Я згадала про ту сукню бордового кольору, яку привезла з собою спеціально для новорічної ночі. Вона була красивою, але це білосніжне плаття полонило мене з першого погляду. Краєм ока я помітила, що Ілона теж переглядає сукні. Вона вже майже наблизилася до мене, а я відчула всередині якийсь дурний страх. Ця сукня безперечно була тут найкращою з усіх, тому без сумнівів Ілона забрала б її. Щоб застерегти себе від невдачі, я схопила цю сукню, твердо вирішивши купити її. Потім я підійшла до столика, де лежали різноманітні маски на будь-який смак. Мої очі одразу ж знайшли неймовірну маску з білого мережива. Я взяла її в руку, торкаючись пальцями матеріалу. Білосніжна сукня в поєднанні з цією маскою — це буде неймовірний образ на новорічну ніч.

— Бачу, що ти вже обрала, — заговорила біля мене Ілона. Вона раптом схопила маску, подібну на мою, але чорного кольору. — Мені ця ідеально підходить.

Я опустила погляд до її рук і помітила червоний атлас. Здається, Ілона вирішила підкорити усі серця цією яскравою сукнею. Ми зробили свої покупки, а тоді мовчки повернулися до готелю. Я вирішила одразу ж піти на сніданок до ресторану. Думала, що Ілона повернеться до нашого номера, але вона попрямувала за мною, і навіть сіла за той самий столик, що і я. Мене чомусь починала дратувати її нав'язливість. Коли до нас підійшов офіціант, я замовила для себе каву та сирники. Ілона вирішила поснідати омлетом і трав'яним чаєм.

— Ну, розповідай! — сказала я до Ілони, коли офіціант відійшов від нас.

— Що саме? — перепитала вона, насупившись.

— Чому ти поводишся так, наче ми подруги, що вирішили разом відпочити?

— Ми колеги, — Ілона подивилася на мене так, наче я була ідіоткою, — а тепер ще й живемо в одному номері.

— Ми не спілкуємося на роботі, — уточнила я, — а ще ти постійно дивишся на мене так, наче бачиш у мені конкурентку.

— Значить, ти бачиш те, що хочеш бачити, — пробурмотіла дівчина. — Дружити з колегами на роботі — це нормально, Мелісо.

— Не для мене, — буркнула я.

Ілона дивно посміхнулася та похитала головою. Вона провела рукою по своєму світлому волоссі, а тоді уважно подивилася на мене.

— Ти непогана дівчина, — сказала вона, — але занадто закрита. Я тобі не ворог, і не хочу ним бути. Ми можемо стати...

— Ким? Подругами? — Я голосно засміялася. — Мені здається, що з цього нічого не вийде.

— Так, — погодилася Ілона. — З цього справді нічого не вийде. Краще повернемося до того періоду, коли ми взагалі не спілкувалися.

— Чудово!

Я задоволено усміхнулася, коли біля мене з'явилася чашка моєї улюбленої кави. Ми з Ілоною почали мовчки їсти. Я не поділяла її бажання стати подругами, а ще це здавалося мені підозрілим. Вона точно щось задумала.

— Смачного, дівчата! — раптом заговорив біля нас знайомий чоловічий голос.

Я мало не подавилася кавою, коли побачила поруч Макара. Він тепло усміхнувся мені, коли наші погляди зустрілися. Ми вже декілька днів не спілкувалися, тому мені стало так спокійно від його присутності. Я не стрималася та усміхнулася йому своєю найкращою усмішкою.

— Дякуємо! — раптом сказала Ілона, змушуючи нас з Макаром перервати наш зоровий контакт. — Приєднуйтеся до нас, Макаре Вікторовичу.

— Я б залюбки, але мені зовсім не личить сидіти в компанії таких прекрасних дівчат. Я присяду за іншим столиком. Побачимося пізніше!

Він непомітно підморгнув мені, змушуючи мене знову засоромлено усміхнутися.

— До зустрічі! — прошепотіла я.

Макар усміхнувся Ілоні, а тоді попрямував якнайдалі від нас. Я трохи засмучено видихнула, адже мені так хотілося поснідати разом з ним і просто поговорити. За цих декілька днів я встигла засумувати без нього.

— На поверх вище від нашого номера, — раптом заговорила Ілона, дивно посміхнувшись. — Здається, у нього на ключах був "56-й" номер. Це я просто нагадую тобі. Раптом знадобиться.

Я кинула на неї вбивчий погляд, а вона лише знизала плечима, продовжуючи пити свій чай. На щастя, Ілона більше не діставала мене, але весь цей час ми з нею перебували в одному номері. Уже ввечері я почала збиратися на бал. Спочатку довго фарбувалася, аби макіяж вийшов ідеальний. Потім я вдягнула сукню та підійшла до дзеркала. Моє волосся широкими хвилями спадало вниз, а сукня ідеально підкреслювала фігуру. Темний макіяж зробив мої сірі очі ще яскравішими. Я опустила погляд до своїх ніг, а тоді мало не застогнала вголос. Зовсім забула про туфлі, адже взяла з собою лише чорні. Я поміряла їх, але вони взагалі не личили до мого образу. Це логічно, адже я планувала вдягнути бордову сукню.

— Тобі пасує, — сухо сказала біля мене Ілона. — Ця сукня на тобі виглядає так, наче її пошили спеціально для тебе.

— Дякую, — мовила я і знову глянула вниз. — Ці туфлі, здається, не підходять до сукні.

— Так. Вони абсолютно не вписуються у твій образ.

Я знервовано провела руками по спідниці сукні. Якби у мене були туфлі білого кольору, то все виглядало б ідеально.

— Який у тебе розмір взуття? — для чогось поцікавилася Ілона.

— Тридцять сьомий, — відповіла я, насупившись.

— Тобі пощастило.

Дівчина витягнула зі своєї валізи якусь невелику коробку та передала мені її. Коли я відкрила кришку, то побачила всередині красиві туфлі білого кольору на тонких шпильках.

— Мені вони не підходять, — почала пояснювати дівчина, коли я з нерозумінням дивилася на неї. — Я планувала святкувати Новий рік у білій сукні, але купила червону. Власне, та сама ситуація, що і в тебе.

— Ми можемо обмінятися, — запропонувала я, кивнувши на свої чорні туфлі.

Ілона декілька секунд уважно дивилася на них, а потім кивнула головою, погоджуючись. Я віддала їй своє взуття, а сама взула ці красиві білі туфлі. Вони чудово підходили до моєї сукні.

— Ем, дякую тобі, — сказала до Ілони. — Ти виручила мене.

— Ти мене теж, — мовила вона, махнувши рукою на чорні туфлі. — У тебе непоганий смак, Мелісо.

— У тебе, як виявилося, теж.

Мабуть, це вперше я щиро усміхнулася Ілоні, як і вона мені. Ніколи б не подумала, що ця дівчина виручить мене в такій ситуації. Я наділа маску на своє обличчя. Вона була маленькою та прикривала лише очі, але так сильно личила моєму образу. Я ще ніколи не була настільки привабливою, як в цей момент.

На годиннику була вже майже одинадцята, а це означало, що бал от-от розпочнеться. Ми вийшли з нашого готелю та поспішили до будівлі, що знаходилася поруч. На вулиці було страшенно холодно, як для цієї тонкої сукні, але в приміщенні одразу ж стало тепліше. Тут було так багато людей, що важко у них впізнати когось знайомого. Я ходила між чоловіками у вишуканих костюмах та жінками в красивих сукнях, намагаючись знайти Макара. Це було важче, аніж мені здавалося. Я взяла зі столика келих з шампанським і попрямувала вперед, блукаючи. Навіть не знала куди йти. Зробивши декілька ковтків алкоголю я підійшла до сцени, де ще не було музикантів. Люди говорили про щось між собою, знайомилися, але я помітила, що усім було нудно. Мою увагу привернуло красиве чорне фортепіано, що стояло на сцені. Руки затремтіли, а келих мало не випав з моєї руки. Серце почало битися сильніше, наче щойно я побачила кохання всього свого життя. Фактично так і було, адже це фортепіано було дуже схоже на те, що стояло в моїй кімнаті. Я не грала вже купу років, але мої пальці почали несвідомо вистукувати на келиху знайому мелодію. Ноги повели мене на сцену. Я поставила келих на підлогу, а сама провела пальцями по клавішах. Вони видали гучний звук задоволення, наче їм хотілося, щоб чиїсь пальці торкнулися їх. Мої... Мої пальці. Серце глухо билося в грудях в передчутті. Я оглянулася на усіх присутніх, але жоден з них не дивився на мене. Я стояла тут, на сцені, в цій неймовірній білій сукні з маскою на обличчі. Ніхто б навіть не здогадався, що це я. Бажання було надто сильним, аби йому пручатися. Я сіла на крісло біля фортепіано. Мої очі знайшли клавіші, а пальці почали тихо вигравати знайому мелодію. Це була "Місячна соната" Бетховена — композиція, яку колись давно у своїй кімнаті я грала найчастіше. Я так захопилася, що навіть не помітила, як дійшла до останньої ноти. І коли я забрала руки від клавіш, то в усьому залі стояла тиша. Лише моє серце билося у моїх грудях так сильно, наче готове було вистрибнути. Я повільно підвелася зі стільця, сподіваючись, що ніхто не помітив моєї божевільно захопленої гри на фортепіано. Мені чомусь не хотілося підіймати погляд на залу, але раптом з'явилися гучні оплески. Я оглянулася назад, та на сцені не було нікого, окрім мене. Дивне відчуття піднесення з'явилося всередині, коли я чула ці всі аплодисменти в мою сторону. Я мило усміхнулася і спустилася зі сцени. Мої руки чомусь сильно тремтіли. Ангеліна так часто стверджувала, що у мене нема таланту й усі мої спроби займатися музикою — даремні, але ще декілька хвилин тому абсолютно незнайомі люди гучно аплодували після мого виступу. Їм сподобалося. Думка про це змусила мене усміхнутися ще ширше. Чомусь мені захотілося сховатися, тому я попрямувала до виходу. Раптом переді мною з'явився чоловік, що перегородив мені шлях. Я втупила погляд на ґудзики його чорної сорочки, а в ніс вдарив знайомий запах чоловічих парфумів. За моєю спиною заграла повільна музика, а моє тіло затремтіло в передчутті. Я підняла погляд вверх, зустрічаючись з темними очима, що виднілися з-під чорної маски.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍