Читати книгу - "Як я стала королевою, Ольга Обська"

Розділ 17. Жодної помилки

Ну, ось вона, Алісо, твоя кроляча нора. Все, як у казці Льюїса Керрола. Тільки ти провалилася в нору не з вини білого кролика, а з вини темного короля. Адже це його рук справа? Він не міг не знати, що на вході до храму влаштована пастка. Очевидно, це захист від непроханих гостей. Не дарма погляд величності, коли він відчиняв перед Алісою двері, був підозріло зловтішно-капосним. Еге, якби вона звернула на це увагу і не стала заходити першою, нічого не сталося б.

Але чому ж король не попередив? Спеціально помстився за те, що вона торкнулася святого для будь-якого тирана — бюджетних тем? Ех, слабко вона його через стегно кинула. Треба було методично всі ефектні прийоми дзюдо на ньому відпрацювати. І Аліса кровожерливо почала уявляти, як кидає підступного гарячого красеня через плече на килим і укладає на лопатки. Він лежить під нею переможений… але раптом різко притягує до себе. Його губи так близько. Гаряче дихання обпалює…

— Про що замислилася, моя королево? — пролунало над самим вухом.

З Аліси ніби якась пелена злетіла. Вона раптом усвідомила, що нікуди не падає, а твердо стоїть на підлозі.

— Зовсім забув попередити. Коли вперше заходиш у храм, трапляються видіння.

Король єхидно посміхнувся, не залишивши сумніву, що нічого він не забув, а не став попереджати спеціально.

Ух, мстивий тиран!

— Особлива магія храмової вежі зустрічає кожного нового відвідувача легкою ілюзією, щоб він усвідомив святість цього місця, — продовжив пояснювати король. — Сподіваюся, тобі привиділося щось величне, — він знову нахилився до її вуха: — Наприклад, я.

Знав би він, що хоч і був у видіннях Аліси, але аж ніяк не величний, а повалений. Хоча навіть це йому знати ні до чого.

— Мені привидівся осел, — з його ж єхидною інтонацією відповіла Аліса. — Упертий і самовпевнений.

На цій оптимістичній ноті вона вирішила закінчити їхню змістовну розмову і озирнутися. Зсередини, як і зовні, храм абсолютно відповідав своїй назві — "Храм Небесної Тиші". Весь простір навколо був залитий рівним заспокійливим блакитним світлом. Стіни теж сяяли блакиттю. Жодних фресок чи химерних деталей — лише складна система гвинтових сходів, які перепліталися і вели невідомо куди.

Одними з цих сходів уже спускався назустріч гостям чоловік у синій мантії. Це і є Балтасар, головний жрець? Його густе хвилясте чорне волосся до плечей і бадьора хода підказували, що навряд чи йому йде восьмий десяток років, хоча Аліса чомусь уявляла головного жерця сивим старцем. Адже зазвичай як? Поки дослужишся до звання старшого, вже й пенсія на горизонті.

— Не чекав вас сьогодні, мій королю, — вклонився він величності. — Радий вас бачити, моя королево.

На слові "радий" Балтасар усміхнувся. Його усмішка видалася Алісі щирою. А ще він мав добрі блакитні очі. Це мало не перша людина з оточення короля, яка не справила враження пройдисвіта і шахрая.

— Я хотіла з вами побачитися, — Аліса теж вирішила бути прямою та щирою, — а його величність великодушно погодився провести мене до вас.

— Я завжди радий гостям, — жрець підійшов ближче. — Дозвольте запросити вас до оглядової кімнати. Це найкрасивіше місце у храмі.

— Дякую, гранде Балтасаре, але мені хотілося б поговорити з вами віч-на-віч, — попросила Аліса.

— Тоді маю честь запросити вас до мого кабінету, — м'яко усміхнувся жрець, — поки його величність насолоджуватиметься нічною красою тутешніх місць у оглядовій кімнаті.

— Ми поговоримо про все втрьох, — висловив невдоволення король, — її величність не має від мене секретів.

— Дозвольте мені нагадати вам, — несподівано виявив твердість Балтасар, — я не маю відмовляти в приватній бесіді будь-кому, для кого є духовним наставником. А головний королівський жрець, безумовно, є духовним наставником, як його величності, так і її величності.

А жрець починав Алісі подобатися. Здається, він поки що єдиний, хто посмів поставити на місце короля. Але це на краще — нехай трохи стримає свою самовпевнену вдачу.

— Дозволю собі не проводжати вас, мій королю. Ви знаєте, які сходи ведуть до оглядової. А вас, моя королево, — Балтасар кивнув Алісі, — прошу йти за мною.

Дорога виявилася дивовижною — вгору-вниз сходовими прольотами, що тягнулися вздовж стін, а іноді перетинали простір вежі впоперек. Аліса навіть не намагалася запам'ятати маршрут — марно.

Одні зі сходів привели до аркового входу. За ним і розташовувався кабінет жерця. Аліса з цікавістю озирнулася у володіннях Балтасара. Схоже було, що тут мешкає вчений, а не служитель культу.

Стелажі з книгами повністю займали одну стіну. Інша була обвішана різними таблицями та картами, серед яких і географічні, і карти зоряного неба. Біля арочного вікна було встановлено телескоп. А містка шафа рясніла колбами і флаконами з кольоровим вмістом.

Затишок у кабінеті створював камін, біля якого стояла пара крісел. Одне з них господар кабінету підсунув для Аліси.

— Можу припустити, що питання, яке привело вас до мене, дуже важливе і невідкладне, коли спонукало приїхати пізно вночі, — Балтасар сів навпроти і першим почав розмову.

— Так і є, гранде. Сталася страшна помилка. Скажіть, це ж ви готували ритуал прикликання нареченої?

— Я, моя королево.

— Ви прикликали не ту дівчину. Я не збиралася ставати дружиною короля.

Балтасар спохмурнів.

— Як це не збиралися? Помилки не повинно бути. Якби ви промовили клятву вірності королю і королівству не добровільно, якби хтось силою змусив вас сказати слова присяги, магія шлюбної арки не спрацювала б. А вона, навпаки, подіяла з неймовірною силою.

— Мене не примушували. Я справді вимовила клятву добровільно. Але тоді я думала, що все не по-справжньому. Розумієте? Думала, що це гра, частина квесту.

Балтасар схвильовано похитав головою. Ох, здається, Аліса висловлюється надто плутано. Потрібно зайти з іншого боку.

— Не важливо, що клятву давала я, важливо, що це мала зробити інша. Потрібно повернути мене назад і прикликати правильну дівчину.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍