Читати книгу - "Будинок не для щастя, Олександра Малінкова"

ГЛАВА 20

      Арт.

    Треба бути недоумком, щоб не скористатися таким моментом та не спробувати, чи такі ж гарячі її губи, як  темперамент і характер.

     Налякана.

     Її руки впираються в мою грудну клітину. 

    Алінко! Здається вже занадто пізно чинити опір, ти сама загралася в цю гру. Я не збираюся тебе відпускати доки не дізнаюся, що це в біса був за спектакль! Не можу сказати, що я гніваюся, але мені страшенно цікаво що такого ти нарозповідала своїй сестрі і з якого дива став твоїм хлопцем. Так кепсько з фантазією, чи ти дівчино розгорнула цей театр одного актора переслідуючи зовсім іншу ціль?

     А зараз чим більший опір ти чиниш тим мені цікавіше!

     Саме час перевірити твою реакцію!

- О-о! Який приємний сюрприз! Аліно! Арт! - Вигукує Ромка, який опиняється зовсім поряд. - Мене зустрічаєте? А звідки дізналися, що я сьогодні приїжджаю? Макс пробовкався?

    Навіть прийшлося відпустити Аліну. 

    Неочікувано! Чорти забирай! 

    Всі плани Дюку під хвіст…

    Як би від нього відкараскатися?

    А цей типчик так само самовпевнений, як і в студентські роки. Тільки от біда, ми вже давно дорослі. І може це для нього відкриття, та світ не крутиться навколо нього!

- Ні! - Відрізала вона. - Я проводжала мою сестру.

    Молодець дівчинко!

- А Арт? За перевізника? - Ромцьо посміхнувся зловтішно.

- Щось по типу того! - Гримнув у відповідь, не дуже поспішаючи щось пояснювати.

- Ну то й мене підкинете? - Він переводе погляд з мене та на Аліну. - Я ж не завадив? - Знову хитрувато посміхнувся.

- Ні! Ти якраз вчасно! Але спочатку підкинеш мене на роботу! - Випалила Аліна. Це вже адресується мені! 

     Задерла свого маленького носика й спробувала відчинити дверцята автівки, але ця “маленька” слухається виключно мене!

     Наблизився, ще й досі смикає за ручку. Накрив її руку своєю долонею, натискаючи на ручку, дверцята покірно відчинилися. Її наче током шибануло, майже одразу висмикнула руку! Це що за реакція, Аліно?! 

      Невже огида? 

      Примружив очі. Мої вилиці напружилися самі. 

      Сів за кермо, стискаючи його, доки кісточки на руках не побіліли.

- Хей! Арте! То ми сьогодні поїдемо? - Запитав друг.

     Витиснув газ. Треба взяти себе в руки та сконцентруватися, але в думках зараз скаче “міс рожева піжама”!

- Між Вами щось є? - Поцікавився Ромка щойно за Аліною зачинилися дверцята автівки.

- Поки що немає! 

- М-м, як цікаво, отже в мене є шанс!

     От ця моя чесність! Хто мене за язика смикав?

- До біса погана ідея! - Буквально прохрипів у відповідь, навіть сам від себе не очікував такої реакції. 

- Чому ж Арте? Як було між нами завжди!? Твоя жінка для інших табу! Але ж вона не твоя! Чи я помиляюся? - Друг знову хитрувато посміхнувся. - Нічого особистого, хай сама визначається! А ти зараз радше нагадуєш “собаку на сіні”, і сам не гам і другому не дам!

- То що, маю брати її силою? - Обурився я.

- Ну, якщо у Вас аж до цього справа дійшла, то може пошукай деінде? Он Катруся за тебе питала!

     Довіз Романа до його домівки, а сам поїхав на роботу. До відкриття лишається все менше й менше часу. 

     Ще б зосередитися на роботі! От тільки як це зробити, коли одне зухвале дівчисько ніяк не йде з голови?

 

     Аліна.

    День сьогодні видався просто шаленим. Здається, ні разу не присіла! 

    Додому не йду, а плентаюся.

- Привіт, красуне! - Лунає з автівки, яка повільно проїздить повз зі стежкою якою я “повзу”.

    Зупиняюся й повертаюся у той бік, щоб розгледіти водія. Голос здається знайомим, постать теж, але ніяк не можу пригадати.

- Пам’ятаєш мене? - Запитав водій та зупинившись біля узбіччя, вийшов та за декілька кроків наздогнав мене. - Я Сергій, друг Арта.

     Точно. Четвертий Міньйон. Тільки він ще не спробував позалицятися. 

- Давай підвезу! - Запропонував він.

- Дякую, я чудово гуляю дорогою додому! - Збрехала. З чого він взагалі вирішив, що я сяду в автівку малознайомого хлопця?

- А виглядаєш досить втомленою! - Тихим і ласкавим голосом продовжив Сергій.

Поглянула в його зелені очі. 

       Красиві, навіть я б сказала, аристократичні риси обличчя, трішки кучеряве волосся. Навіть щось спільне з грецьким Аполлоном. Принаймні, одразу видно, що він за собою слідкує.  

- Навіть якщо так, все одно цього не зроблю! Не знаю, що там між Вами за змова, але я в це точно не граю! 

- Яка змова?! Аліно! Не перебільшуй! Думаєш ми побилися об заклад? - Він розсміявся. Наче це сама більша нісенітниця у його житті й взагалі такого не буває.

- Ну, а якщо просто домовилися дошкулити Арту!? - Запропонувала свій варіант, хоча щось підказує, що ця трійця могла й не таке вигадати.

- Алінко! Зачепити Арта можливо б було, якби він бодай хоч щось до тебе відчував! - Вмить він став серйозним, його вилиці напружилися, а погляд став льодяним. - Повір, якби це дійсно було б так, він би все зробив, щоб жоден з нас на гарматний постріл не зміг до тебе наблизитися.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍