Читати книгу - "Утрачений рай, Джон Мільтон"

а йде, – так він пішов,

Розважно зміркувавши, що не час

Тривожити жахливу Всемогутність

На Небесах. Бо сатанинський дух

Нікого не боїться, крім Творця.

Втрьох рушили на Захід. Саме там

Зустрілися загони вартових

І вишикувані в строю чекали

Наказу. Враз озвався Гавриїл:

«Ви чуєте? Все ближче й ближче кроки

Сюди ідуть Зефон з Ітуриїлом,

Між ними – третій. Царственно-велична

Похмура постать і тверда хода

Зухвало сповіщають: се Князь Тьми

З лихими намірами. Тож тверді

Й несхитні будьте з ним». Тут Гавриїлу

Прибулі ангели доповіли,

Хто з ними, де ховався, що робив,

Як викритий. На нього позирнувши,

Суворий Старшина спитав: «Чому

Ти, Сатано, порушуєш границі,

Покладені зухвальству й непокорі?

Чому перечив варті сих слухняних,

Що вільно залишились вірні Богу

І мають право запитать тебе,

Для чого ти втручаєшся у сон

Істот щасливих у Раю Господнім?»

На те насупив брови Сатана

Й зневажливо промовив: «Гавриїле!

На Небесах тебе вважали мудрим.

Я згоден з тим. Але в твоїх питаннях

Чого-чого, а мудрости нема.

Хіба хто полюбляє власні муки?

Хіба не хоче вирватися з Пекла?

А вирвавшись – хіба не утече

Од місця мук подалі? От і я

Прибув сюди полегшення шукати

Тобі на диво, бо живеш в Добрі

І Зла не пробував. Хіба ти здатен

Перечити Творителеві тюрм

Чи змусити Його, щоб замикав їх?

Я відповів. Що кажуть сі – все правда.

Я тут насильств чи шкоди не чинив».

Глузливо посміхнувшись, Гавриїл

Йому на те: «Не треба Небесам

Твоїх порад, кого вважати мудрим,

Бо через власну дурість ти вже раз

Упав у Пекло. Через неї знову,

Небес не поспитавши, втік сюди,

Ще й сумніваєшся, чи досить мудрі

Ті, хто питає, нащо ти вчинив так.

Ото розумний: вибрався із Пекла.

Та не втечеш від Божої покари.

Вона паде на тебе семикратно

І пожбурне у ще жахніше Пекло

Премудрого, щоб тямив: непокору

І в Пеклі, й поза Пеклом – скрізь карає

Всевишній. А, до речі, ти тут сам?

Де ж воїнство твоє? Чом не втекли

Усі? Чи в Пеклі тім ти слабкодухий,

Став відступником?» Сатана суворо

Насупився: «Ні, нам болить усім.

І не сховавсь од Пекла я, хоч сим

Мене шпигаєш. Я у чесній битві

Долав своїх князів і їх війська

Й не похитнувсь, коли на допомогу

Своїм нікчемам Бог послав громи.

А ти балакаєш собі на вітер,

Як ваші недотепи, бо не знаєш,

Що вірний вождь не віддає війська

Звитяжцю на поталу, а рушає,

Рятуючи своїх, шукать доріг

Для дальшої борні. Я сам здолав

Безодню Хаосу. Летів сюди

Розвідувати Світ Новий, бо Пекло

Про нього повниться чутками. Треба

Нам, караним, сей Новотвір освоїть,

Хай не для нас сотворений: сю Землю

Й довкілля її лагідне. А ви,

Зі страху влесливі низькопоклонці, —

Ви лиш виспівувати гімни здатні».

Йому Небесний Воїн відповів:

«То запевняєш, що тікав од болю,

А то – на вивідки сюди летів,

Як вельми вірний вождь. Ні, Сатано,

Ти брешеш. То не вірність, а наруга

Над вірністю докупи вас звела

В диявольську потвору бунтівничу,

В якої тулуб гідний голови.

Для тебе доблесть – зраджувати Бога,

Облудний лицеміре. Ще й борцем

За волю прикидаєшся! Той самий,

Хто в Небесах перед Усеверховним

Найбільш вислужувався. А чому?

Бо вже тоді плекав таємну мрію

Про всеверховність. Забирайся геть

Туди, відкіль утік! Через годину,

Якщо бува ти з’явишся в Раю,

Ми виволочимо тебе в кайданах

У саме Пекло; прикуєм навіки

Й надійніше замкнем пекельні брами».

Так він погрожував. Тут Сатана

Скипів од люті: «Служко! Ти мене

Собі за в’язня маєш?! У кайдани,

Тюремний стороже, закути хочеш?

Знай, посіпако ниций, гордий тим,

Що в супрязі з подібними гарцюєш

В міжзоряному просторі: як тільки

Торкнеш мене, то хай би й Цар Небесний

Допомагав тобі – моя правиця,

Тяженна, скрушить і тебе, і цих!»

Коли те мовив, ангельські загони,

Сріблисті, спалахнули враз червоно

Й суворо оточили Сатану,

До бою наїжачивши списи, —

Неначе стиглий лан гостроколосий,

Що схвилював од вітру, а господар

Став у задумі: скільки то зерна

Вродило? Скільки звіється полови

В час обмолоту? …Гордий Сатана,

Оточений, погрозливо розрісся

У гніві, наче Тенериф чи Атлас,

Поставою могутньо-непохитний.

І зблиснули сліпуче в піднебессі

Його шолом, і щит, і довгий спис.

У мить наступну вибухнув би бій,

Що збурив би не тільки Рай і Землю,

А й зоряні огроми і – хто зна? —

Змішав би у вогненній веремії

Стихії Всесвіту. Проте Всевишній

Сього не допустив. Серед сузір’їв

Між Дівою і Скорпіоном зблиснув

Знак рівноваги – срібні Терези —

І нагадав: усе, що творить Бог

Земне й небесне, царства, війни, долі, —

Виважується мудрістю Творця!

Чи буде бій? На шальки Терезів

Те кинуто, і міра Сатани

Метнулася угору. Гавриїл,

Се спостерігши, так сказав Врагу:

«Твою я знаю силу. Ти – мою.

Мені й тобі дав силу наш Творець

Всевладний – то й хвалитися негоже

Нікому, хоч тепер я маю владу

Стоптать тебе. По глянь-но вгору. Бачиш?

Тебе там зважено. Ти – як пір’їна».

Поглянув Сатана на Терези,

Не мовивши ні слова, одвернувся,

Крізь зуби процідив прокляття й щез.

Услід за ним пощезли тіні ночі.